Леонід Ушкалов - Що таке українська література

Та чи не найбільше вони любили сидіти в затишних кав’ярнях і говорити про літературу. Часом сперечалися. Ні-ні, смаки в них були дуже схожі. Просто вони по-різному сприймали авторів. «Для мене, — згадувала Лівицька-Холодна, — автор літературного твору, який я вважала прекрасним, міг бути навіть злочинцем. Для Лєни біографічні подробиці авторового життя мали величезне значення. У неї слово не сміло розходитися з ділом». Наприклад, Натуся дуже любила Руссо. Недаремно ж Лєна іноді навіть підписувала адресовані їй листи ім’ям героїні «Нової Елоїзи»: «Твоя Клара». Та Руссо їй не подобався. Ясна річ, вона шанувала його як письменника й педагога. А от любити не могла. Бо в Руссо «діло розходилося зі словами». «Як можна, — схвильовано питала вона, — стільки писати про ніжність, любов, дружбу, виховання дітей, а разом з тим кинути двійко своїх дітей, не цікавлючися їх долею? Звичайно, життя одне, а творчість — друге, але для мене незрозуміло, як можна виголошувати якісь ідеї і не служити їм?»

Особливо Лєна не любила великого філософа-мораліста Льва Толстого. «Я ненавиджу його цілою душею! — казала вона. — Жити ціле життя з усіма вигодами, пиячити, кохатися, їсти скільки влізе і що влізе, а потім, в 70 років, голосити про «повстримання», про непотрібність розваг, доброго одягу, доброї їжі і взагалі маєтку. І хоч би в ці свої 70 років він змінив життя, а то ні ж! Коли він свої мудрі думки записував, то до його шиковного кабінету не менш шиковний льокай приносив на срібному підносі делікатне снідання, а коли він, старий комедіант, вдягнувшися в свою знамениту сорочку, ліз з граблями на луки, де його фотографували, то потім десять душ мусило шукати ці граблі, бо він їх кидав де-небудь, а потім вже не пам’ятав де».

А коли подружки опинялися далеко одна від одної, вони писали листи. «Для мене писати тобі, — признавалася Лєна, — найбільша радість. Це ж для мене незнана розкіш — ділитися з кимось, а головне з жінкою, всім. І я відчуваю, що тобі можу написати і про якесь своє захоплення, і про свої думки, і про те, що у мене подралися черевики чи болів животик… Це так гарно не ховати нічого в своїй душі». А за якийсь час — знову майже ті самі слова: «…Це ж так гарно не робити з себе, хоч перед кимось, іншого, як воно є в дійсності». Ось воно, таке природне, а заразом таке недосяжне в нашому світі-театрі бажання бути самим собою. І люба подружка — як твоє alter ego. Це так мило, наче ти повернувся у старі добрі сентиментальні часи. «…Ми з тобою, — посміхаючись, каже Лєна, — сильно починаємо нагадувати різних Еліз початку XIX століття, які кореспондували з собою щодня («Від Елізи до Мері» — «Від Мері до Елізи»), живучи часом в одному місті або й в одному домі».

Та як же це чудово! Як чудово, коли можна, не криючись, розказати, що надворі страшенна спека й ти «за один день опалила свою мордашку на кавовий колір», що модистка заходилася змінювати фасон твоєї минулорічної коричневої сукні-«банану» на «румбу», що останніми днями ти ніяк не можеш виспатися. Мовляв, «чогось зіпсувалось моє ліжко і «каждый вечер в час назначенный» валиться піді мною, хоч я і силкуюся навіть не перевертатися на ньому. Потім до ранку так і сплю на руїнах…» Зламане ліжко і… блоківська «Незнайомка». Як вам? Можна розказати навіть про те, в яку халепу ти встряла, купаючись у діжці. «Це було досить приємно, бо можна було влізти у воду аж по горло, але зате тісно там було неймовірно, так що намилитися як слід не можна було, але саме страшне було… «Обратный путь». Уяви собі, якби тобі довелося влізти у дуже високу і вузьку бочку! Я вже і піднімалася на руках, і нахиляла цю бочку. Надаремно! Доки не прийшла моя господиня і не виплеснула (їй-богу!) мене разом з водою до якоїсь лоханки».

А поруч — бездонно глибокі та напрочуд тонкі міркування про сенс людського життя. Так його може сприймати лише жінка. «Ах, Натусь! Мені здається, що жінки старіються найбільше від страху перед старістю, яку бачать у кожній зморшці, в кожному сивому волосі, і цей страх відбивається на їх обличчю, позбавляючи його ясного виразу. Зрештою, зморшки зникають від масажу, сиве волосся не старить нікого, але вираз жаху залишається».

Гадаєте, це каже пещена жіночка, котра ніколи не бачила темного боку життя? Помиляєтесь! Вона добре знала, що таке голод і холод, що таке праця на «комуністичних городах» під Києвом, що таке діряві панчохи, що таке пропозиції брудної матросні на базарі, мовляв, кралечко, не хочеш продати саму себе замість отієї сукенки? Ги-ги-ги… Вона знала, як свистять над головою кулі, коли ти лізеш під колючим дротом на кордоні…