Леонід Ушкалов - Що таке українська література

Отже, das ewig Weibliche — це «бабство», яке має бути знищене? Та якщо знищити «вічножіноче», то що ж тоді станеться? Жінки набудуть рис чоловіків? Чи разом із «вічножіночим» має відійти в небуття й, кажучи словами Германа Зудермана, не надто прихильно згадуваного в Лесі Українки, «вічночоловіче» (das ewig Maennliche), тобто жінки та чоловіки повинні опинитися «по той бік статі»? Найімовірніше, ні те, ні друге, бо і das ewig Weibliche, і das ewig Maennliche, здається, не мають у Павлика жодних соматичних чи психічних конотацій. Йому йдеться насамперед про «інтереси», тобто про щось із ділянки платонівських «ідей». Про це свідчить його лист до Драгоманова від 15 листопада 1894 року: «І я бажаю, щоби у мужчин і жінок були одні інтереси — людські, і «жіночість» у людей жіночого полу мене сердить і мучить гірш усякого лиха на світі…»

Проте, мабуть, іще красномовніше про це свідчить та обставина, що саме Михайло Павлик став автором чи не першого за часом викладу засад фемінізму в Галичині, написавши для Марії Шім — подруги своєї сестри Анни — доповідь під назвою «Про жоночу долю». Шім мала виголосити її 28 серпня 1885 року в Косові під час молодіжної гірської мандрівки.

«Незавидна тепер наша доля, — каже Павлик від імені жіноцтва. — Скрізь, на цілім світі, в кождім народі і в кождім стані, нас, женщин, не допускають до громадських, краєвих і державних справ, до всеї тої, ручної чи духовної, праці, до всіх тих занять, що мужчин, а через се ми не можемо стояти о своїх силах, о своїм розумі, о своїм заробку і стаємо тягаром то для нашої родини, то знов для мужчин, наших будущих чоловіків». Словом, жінка цілком залежна від чоловіка й це слід трактувати як форму соціального поневолення. «Чи ж може тут межи нами бути правдива, некорисна любов, правдиве поважаньє одно одного, правдиве щастя межи мужчиною а женщиною? — питає письменник, щоб одразу ж відповісти: — Ні! бо нема в нас рівного заробку, рівних прав, рівного образування». Звісно, всі: й чоловіки, й жінки — прагнуть жити у світі, заснованому на принципах добра та справедливості. Проте, як цього досягти? Для чоловіків і жінок, переконаний Павлик, «нема іншого виходу, як лиш такий, щоби 1) женщини могли стояти о своїй праці і 2) щоби були образовані ». І ці слова луною відгукнуться в Марії Нагірної, коли вона в 1890 році, завершуючи свій реферат про жіноче питання, продекламує славетні рядки Шевченкового послання «І мертвим, і живим…» у суто феміністському дусі: «Учітеся, сестри мої, / Думайте, читайте…»

У 1928 році в моєму рідному Харкові вийшла друком невеличка книжечка під назвою «Бюлетень Авангарду». І в ній Валер’ян Поліщук подав полемічний шкіц «Семенко на катафалкові». Текст розпочинається так: «Коли футуристові перебільшить 35 літ — йому чорний хрест, кришка. Колишній лідер колишнього футуризму — небіжчик Михайль Семенко в наш час, як телячий хвіст на виставці електротехніки. «Пардон», висловлюючись чистою українською мовою, ти запитаєш мене, Михайле, — та я живий і редагую в місті Харкові часопис чорної і білої магії під назвою «Нова дегенерація». Але це помилка, відповім я. Семенка немає, він помер, і на театральному плаці, проти славетного театру Леся Курбаса, маячить і блукає лише бліда й невиразна постать, тінь колишнього Семенка».

Мине ще 35 років (ані Поліщука, ні Семенка давно вже не буде на світі: їх обох розстріляють восени 1937-го) — й Іван Кошелівець, зацитувавши пасаж Поліщука, напише: «Висловлюватися в цьому жанрі властиве було не тільки Поліщукові. Тим самим відповідав йому Семенко. Такими ж агресивними й нищівними характеристиками наділяли своїх противників декларації ВАПЛІТЕ й інших літературних груп. Цей тон є природним, коли народжується щось нове, хоче різко відмежувати себе від іншого, не бажаючи бути на когось подібним». Отже, агресія та безжальність — то стиль переходової доби? Може, й так. Не знаю. Одна біда: цей стиль надто вже часто підлягає, кажучи словами Драгоманова, «логіці ненависті», нехай навіть автор і не вдається до яскравих порівнянь чи метафор а lа Поліщук, а використовує ялову академічну манеру письма. Узяти хоча би довжелезну статтю Олексія Полторацького «Що таке Остап Вишня?», надруковану 1930 року на сторінках «Нової ґенерації». Нудна монотонна стилістика, схожа на дзижчання мухи у спасівку, лише де-не-де прикрашена образами. Мовляв, «король українського гумору» насправді «голий», це «гальмо на потягові культурної революції», такий собі Sir John Falstaff, а по його «садку вишневих усмішок» повинні пройти «трактори нашої сучасності».