Леонід Ушкалов - Що таке українська література

Боюся, що це поняття стало звичним значно раніше, ще на сторінках партійної публіцистики XIX століття. Воно зринає, наприклад, у статті Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька», в публікаціях газети «Народ», яку редагував Михайло Павлик. Зазначаючи, що полеміка цього видання вкрай нетолерантна, Агатангел Кримський аж вигукнув: «А то ще добрий коник — «ворог народу»!» А пам’ятаєте повість Кобилянської «Царівна»? Там палкий Марксів послідовник Василь Орядин ніби мимохіть кидає в розмові з Наталкою Верковичівною фразу про свою ненависть до «ворогів народу»…

І все це розквітне буйним квітом у буремному XX столітті, зокрема в тій безжальній полеміці між українськими письменниками 1920—30-их років, яка передувала гігантській хвилі червоного терору в УСРР. Але те саме було й за Збручем. Згадаймо, як Юрій Косач 1946 року в статті «Вільна українська література», надрукованій у другому збірнику «МУРу», гаряче протестував проти українського «літературного імперіалізму» 1930-их років, що під гаслами «ренесансу» та «героїчної поезії заліза й крові» створив «систему літературних клік, які відповідною опінією, моральним терором не лише ізолювали немилого письменника від читача, але, коли треба було, доводили його до зламання й духовної загибелі». Яскравий приклад — життєва драма Володимира Винниченка. «Не критика, а адорація прийнятих і скажене цькування або гробове замовчування немилих авторів поряд із безсоромною суб’єктивністю в оцінці мистецьких явищ, з неуцтвом і поверховістю — ось приміти тієї критики…»

А потому будуть численні ідеологічні кампанії післявоєнної доби, включно з так званою «контрпропагандою» 1970—80-их, стилістику якої я вже добре пам’ятаю: «найлютіші вороги українського народу», «отруйний націоналістичний дурман», «банда політичних мерців», «божевільні просторікування», «бризкають отруйною слиною»… І я був би щасливий, якби міг сказати, що сьогодні така манера письма стала надбанням історії. Куди там!

От я і питаю сам себе: чи не забагато в нас «ренесансу»? Та й чи це ренесанс? Може, це лише маніхейство? Казав же колись Драгоманов, що наш світогляд не так християнський, як маніхейський. Принаймні ми маємо незаперечний дар перетворювати яскравий і барвистий світ на якусь похмуру чорно-білу картинку маніхейського штибу. То невже ми і справді загрузли у громадянській війні, якій не видно ні кінця ні краю?..

Колись чудовий львівський історик Ярослав Ісаєвич писав про те, що школярам не варто вивчати української полемічної літератури зламу XVI—XVII століть. Я би не погодився з незабутнім Ярославом Дмитровичем. А сказав би, що її слід вивчати бодай для того, щоби припинити, нарешті, ту «війну України з Україною», в розпалюванні якої так ревно каявся на схилі літ великий український письменник-полеміст Мелетій Смотрицький.

Жили колись на світі дві нерозлучні подружки — Лєна й Натуся. Обидві прекрасні, обидві ідеалістки, обидві чудові поетки. А як вони любили одна одну! «Ти для мене стала невимовно дорогою і необхідною, — казала Лєна Натусі, — приязнь моя до тебе — глибока і правдива, і радість, яку маю, тому що знайшла тебе, — невимовна». А іншого разу Лєна вигукне, мов мале дитя: «Натуська! Я тебе страшно люблю, хоч ти і «гріховний вамп», і еротоманка!» Коли ж Натуся довго не відповідала на листи, Лєна могла жартома назвати її «свиньонком»… Потому доля їх розвела. Лєна загине, скошена гестапівською кулею, холодної зими 1942-го у Бабиному Яру, на 36-му році життя. Натуся житиме довго-довго — цілих 102 роки — і помре в далекій Канаді. Ви, дорогий Читачу, напевно, вже здогадалися, що я кажу про Олену Телігу та Наталю Лівицьку-Холодну.

Вони познайомилися, мабуть, іще в Подєбрадах у 1922-му, та нерозлучними подружками стали значно пізніше, у Варшаві, десь восени 1931 року, а може, трохи згодом. На той час обидві вже були заміжні. Натуся закінчувала студіювати романську філологію у Варшавському університеті, а Лєна працювала модельною в модній крамниці. Подруги дуже любили гуляти вулицями старого міста. Разом їм було добре та весело. Властиво, веселощі йшли від Лєни. «Я ніколи і ніде так не бавилась, як з Оленою, — згадувала Лівицька-Холодна. — Взагалі я була досить мінорного складу, але її заразливий сміх поривав і мене. Лєна була вся мажор». Словом, Лєна-смішинка. Як у її поезії «Напередодні». Пригадуєте? «І раптом пам'ять, мов натхненний майстер, / Вогнем змалює золотавість айстер, / Овальний стіл і мій веселий сміх» … Любили вони і дружні вечірки, на яких запросто могли навіть по-чоловічому пити горілку «на брудершафт». Любили ходити в кіно… Колись Юрій Шевельов писав, що поезія Теліги — це ніби «картина Делакруа, зменшена до розмірів мініатюри і вставлена в рамку для фотографії на нічному столикові». Хтозна, може, й так. Утім, насправді на нічному столику поетки стояло фото англійського актора Клайва Брука — партнера божественної Марлен Дитрих у «Шанхайському експресі». Брук був Теліжиним кумиром. «Clive Brook, — по секрету казала Лєна своїй подружці, — моє давнє і незмінне кохання. Мій ідеал всього мужнього… Маю декілька його фотографій, а одна, в рамці, завжди стоїть у Варшаві на моєму столі».