Леонід Ушкалов - Що таке українська література

Але чому все-таки Сковорода? Не знаю. Може, випадок, а може, й ні. Колись я іронізував: мовляв, знаєте, чому Елізабет фон Ердманн так само, як і я, звернулася до творчості Сковороди? Це — фатум, адже ми обоє народилися 5 листопада 1956 року. Та хай там як, а саме Сковорода навчив мене однієї простої речі: слухати буття в собі, а не деінде, «викохувати» в собі «добрі рослини». Пам’ятаєте сповнені весняної свіжості рядки Сковороди про людину-садівника? «От вона, молодість року! Природи лице оновилось; / Радо підняв хлібороб звичної праці тягар. / Передбачаючи зиму прийдешню, в турботі хазяйській, / Саду пильнує свого, ниви свої засіва. / Скажеш: щасливий оратай. Але щасливіший од нього, / Хто залюбки обробив ниву душевну свою» . А далі поет каже про те, що наша душа — це розкішний сад, у якому ростуть прекрасні запашні квіти. Людина з квітами в серці… Що може бути кращим за цю «флористичну» композицію? Не пам’ятаю вже, з чим я тоді асоціював її більше: зі словами вольтерівського Кандида: «Il faut cultiver notre jardin» («Плекаймо наш сад»), — чи з таким близьким моєму поколінню гаслом гіпі: «Flower Power!» («Вся влада — квітам!»). Та хай там як, я і тепер незаперечно визнаю тільки одну владу — владу квітів.

Незабаром Новий рік. Я довго думав, якій темі присвятити свій новорічний «урок літератури». Може, розказати про зимові розваги наших письменників? Наприклад, про те, що Микола Хвильовий страшенно любив кататися на ковзанах. І не просто кататися — він був справжнім фігуристом. Юрій Смолич згадував, як одного разу ходив із ним та зі Сашком Копиленком на ковзанку. Хвильовий, казав він, «був перший справжній фігурист, якого я побачив (тепер їх хто й зна скільки і влаштовуються величезні змагання та олімпіади фігурного катання, а тоді цього не було): Григорович виробляв на ковзанах чорті-що».

А може, розповісти про якісь новорічні письменницькі пригоди? Приміром, про те, як Аркадій Генкін, чи по-простому Арген, той, що — на відміну від «чистих пролетарів», «селян-плужан», «нових дегенератів», «стрикулістів-авангардистів» та інших — був, за його ж таки словами, «одиноким лицарем пера»… Ні-ні, не так. Звісно, Аргена знали в Харкові як дуже колоритного літератора, та ще більше — як чоловіка, котрий ніколи не просихав, тобто пив щодня, пив усе, «крім води й керосину». У нього була щодо цього своя оригінальна філософія-міфологія. Арген називав себе другом «Марса, Вакха й Венери». Та з-поміж цієї трійці пальму першості міцно утримував Вакх. «Марс тепер на пенсії, — казав Арген. — Відгриміли сурми бойовії. А з Венерою треба обережніше. Яка кралечка дорогенька, то така дорогенька, що ніяких авансів не вистачить… А яка дешевша, то дуже небезпечна…» «Ні, панове-товариші, — підсумовував він, — Вакх і дешевший, і для здоров’я корисніший».

Так-от, одного разу, а точніше, під новий 1934 рік, коли після тривалої заборони різдвяних ялинок більшовики нарешті-таки їх дозволили, на центральний ринок Харкова, знаменитий Благбаз, навезли для продажу купу-купезну ялинок. Аргена, який жив неподалік у комунальній квартирі й був, як завжди, напідпитку, чогось занесла нечиста сила між ті ялинки, й він ніяк не міг звідти вибратися. В один прекрасний момент йому здалося, що він потрапив у ліс і заблукав. Отут уже наш «одинокий лицар пера» по-справжньому запанікував. «Агов! Рятуйте!» — почав горлати він щосили. Усе скінчилося тим, що міліція оштрафувала Аргена за хуліганство… Як бачимо, Вакх не такий уже й дешевий… Тож поговорімо ліпше про Венеру, тобто про любов, бо вона — чи вже дешева, чи дорога — завжди прекрасна й завжди квітуча, навіть узимку.

Пам’ятаєте, як десь у той самий час, коли Арген заблукав ненароком серед різдвяних ялинок на Благбазі, юний поет Сергій Борзенко читав у колі харківських літераторів свої вірші про любов? І там були такі рядки: «Зимней ночью волнуется липа, / Как твоя обнаженная грудь» . Після цього слово взяв хтось із критиків і почав «аналіз»: «Узимку липи без листя, — глибокодумно сказав він. — Тому нічна зимова липа — це чорне кострубате плетиво з гілок і сучків. А у віршах, як я розумію, ідеться не про кістяк, не про мертву жінку… Хіба ж можна порівнювати голі груди живої коханої з чорним холодним кістяком?»

Борзенко спершу побілів, потому почервонів, як маків цвіт, а далі з криком: «Ах ти ж сволото!» — кинувся на горопашного «аналітика». Друзі ледве зуміли втримати Серьожу й почали заспокоювати його, мовляв, «він же критик, не затискай критику». Та Борзенко розходився не на жарт. «Що значить «не затискай критику»? — кричав він. — Який він критик? Ні чорта не тямить ні в жінках, ні в поезії, а преться!.. Давити таких треба!» Не сумніваюся, що розгніваний Серьожа легко «задавив» би того критика, бо чоловік він був сильний, пристрасний і хоробрий: саме він у ніч проти 1 листопада 1943 року, висадившись під кулями на березі Керченського півострова, поведе у стрімку атаку батальйон морських десантників. Так розпочнеться звільнення Криму від німців, а Серьожа Борзенко стане Героєм Радянського Союзу…