Леонід Ушкалов - Що таке українська література

І хто ж тоді я сам у цьому перемінному, як вітер, світі? Адже я теж розсипаюся на сотні «я» і часом, глянувши на себе в дзеркало, думаю: «Господи, невже оце-о любила моя матуся?!» Чи є в мене якийсь берег, якесь пристановище, щось таке, що не підвладне всеосяжному плину? Невже моя єдина батьківщина — моє зникоме тіло? Ні, відповідає старий філософ. І ось тобі приклад. «Стань, коли твоя ласка, на рівному місці й звели поставити довкола себе віночком сотню дзеркал. Тоді зразу побачиш, що один твій тілесний бовван має сотню залежних від нього образів. А як тільки прибрати дзеркала, усі копії миттю ховаються у своєму єстві, чи оригіналі, наче гілля у своєму зерняті. Але сам наш тілесний бовван є не чим іншим, як тінню справжньої людини. Це твориво, на манір мавпи, перекривляє невидиму й непроминальну силу та божество тієї людини, чиїми дзеркальними тінями є всі наші боввани, котрі то з’являються, то щезають, тоді як правда Господня стоїть непорушна вовіки, укріпивши свій діамантовий вид — вмістилище незліченних піщинок наших тіней…»

Яка по-бароковому прекрасна та глибока візія життя!.. Люди, ці мільйони холодних дзеркальних тіней, мільйони піщинок на березі океану вічності… І що ж засвідчує, що є в усіх нас — тінях і піщинках — бодай крихітний слід долоні Творця? Тільки любов, каже філософ, бо лише її можна розуміти як Божу присутність у світі. Пам’ятаєте рядки Сковороди, що їх цитував Папа Римський Іван Павло II, виступаючи влітку 2001 року в Києві, у Маріїнському палаці? «Omnia praetereunt, sed Amor post omnia durat. / Omnia praetereunt, haud Deus, haud et Amor» . Я би переклав їх так: «Все мина, лиш любов зостається по всьому, / Все мина, та не Бог, не любов» .

А далі Папа казав: «Тільки людина, глибоко просякнута християнським духом, могла мати таке натхнення. У його словах знаходимо відгомін Першого послання святого апостола Івана: «Бог є любов», і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, а Бог перебуває в ньому». Дійсно, любов для Сковороди — справжня субстанція світу. «Хіба всі дарунки, навіть янгольська мова, не є ніщота без любові? — риторично питав він. — Що дає основу? — Любов. Що творить? — Любов. Що зберігає? — Любов, любов. Що дає насолоду? — Любов, любов, початок, середина і кінець, альфа й омега». Та, попри цілу свою всеосяжність, любов аж ніяк не є для нашого філософа чимось тотальним, бо з-за літер його «Алфавіту» повсякчас прозирає незбагненний парадокс «нерівної рівності» чи «несхожої схожості», словом — «unahnliche Ähnlichkeit». Хіба ж ні, коли кожен із нас — неповторна «посудина», наповнена божественним буттям? «Бог, — каже Сковорода, — схожий на багатий фонтан, що наповнює різні посудини за їхньою вмістимістю. Над фонтаном напис: «Нерівна всім рівність». Ллються з різних трубок різні струмені в різні посудини, що стоять довкола фонтана. Менша посудина має менше, але в тому є рівна більшій, що вони обидві однаково повні».

Отак — на противагу просвітницькому гаслу: «Всі люди рівні» — Сковорода стверджує: «Всі люди різні». А це означає, що треба вчитися сприймати світ таким, яким він є, в усьому його розмаїтті, в усіх його суперечностях, у всіх його недоладності, красі, величі, трагізмі… Мабуть, саме це дає можливість жити «тут-і-тепер», почувати вдячність: Творцеві, батькам, учителям, друзям, усім-усім, — не соромитися бути тим, ким ти є, зрештою, стримувати свої пристрасті «вуздечкою розуму, немов диких коней». «Радієш, що ти багатий? — питав філософ. — Ти хворий. Радієш, що ти благородний? Ти нездоровий. Боїшся смерті? Поганої слави через добрі вчинки? Ти не зовсім здоровий душею. Сподіваєшся краще жити завтра? Ти нездужаєш. Бо де надія, там і страх…»

Ні, це не стоїчна апатія і не буддистська нірвана… Колись давно, на початку 1980-их, я сприйняв це як щось до болю знайоме та рідне. У юності ми всі шукаємо адреналіну, а заразом, як ніколи, хочемо бодай краєм вуха чути шум океану буття. Де тільки я не силкувався його слухати! Й у гуркоті металу, й у ритмах мегаполіса, й у тиші університетської бібліотеки, де вивчав, окрім своєї улюбленої поезії, феноменологію Інґардена, неоплатонізм Лосєва, неомарксизм Беньяміна та Лукача, екзистенціалізм, структуралізм… До речі, саме празький структуралізм в особі Дмитра Чижевського відкрив для мене справжні глибини української культури. Казав же колись Євген Маланюк, що духовне життя його покоління не можна уявити без книжок Чижевського про бароко та про Сковороду. Моє духовне життя без них так само важко уявити.