Леонід Ушкалов - Що таке українська література

Осінь — час стиглих духмяних яблук і час Довженка, бо він народився на початку осені 1894-го, а помер наприкінці осені 1956-го, рівно через двадцять днів після того, як народився я. Останніми роками Довженко писав свою «Зачаровану Десну». Й у ній зринає виведений із дивовижними глибиною та ніжністю образ дитини-ангела… Колись Шевченко казав, що діти схожі на ангелів, які прилетіли до нас із неба… Пам’ятаєте: «Я так люблю дітей, що й не надивився б на цей справжній образ ангела»?.. Тільки ангел у «Зачарованій Десні» — упалий: «У малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я». Ангел, який упав на грішну землю, поламавши свої тонюсінькі крильця. Чи не здається вам, дорогий Читачу, що таким ангелом Довженко залишився на ціле життя? Ні-ні, я не маю жодного наміру ідеалізувати цього чоловіка — він міг бути аж ніяк не ангелом. Недаремно дехто звав його «сірооким вовком». Мені важить тут символ. Мені важить питомий для Довженка експресіоністський жест, коли хочете — Довженкова романтика.

Саме так, бо в Довженку чи не найбільше вабить романтика. Мабуть, вона в нього від батька. Пригадуєте, як він змалював свого батька в «Зачарованій Десні»? Весна. Річка розлилася широко-широко, затопивши все довкола, а батько пливе човном рятувати людей і худобу. «Він почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавцем, Васко да Гамою. І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська. І саме тому, що душі в нього вистачило б на цілий океан, Васко да Гама часом не витримував цієї диспропорції й топив свої кораблі в шинку… Топив наш батько кораблі задля того, щоб бодай іноді у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море, — бездонне і безкрає». А коли помножити цю вроджену романтику на поезію Української революції, тоді й вийде те, що Микола Хвильовий називав «романтикою вітаїзму». У Юрія Яновського є чудове осіннє оповідання «В листопаді». Так-от, його герой — художник, у якому легко впізнати Сашка Довженка, — просто марить запашним і барвистим життям. «Я такий багатий, — каже він, — як папуга, що має сотні фарб і сотні років перед собою, гойдаючись над затишною бухтою тропічного моря». Оце і є «романтика вітаїзму» в її найчистішому вигляді… Довженко до останнього подиху був послідовником Хвильового — цього, за словами Григорія Костюка, може, найбільшого українського «фантаста і мрійника»… 13 травня 1933 року, того самого дня, коли Хвильовий звів порахунки з життям, Довженко приїхав до Харкова. Він пішов у будинок «Слово», зайшов до кімнати, де лежав Хвильовий, мовчки поцілував йому голову і так само мовчки вийшов. Ніхто не знає, про що він тоді думав. Та ледве чи випадково через десяток років, у березні 1944-го, коли йшла кривава війна, а Довженка почали гнобити як «націоналіста» за «Україну в огні», один із його недоброзичливців у кулуарах казав, мовляв, виступ Довженка схожий на виступ Хвильового, тільки куди небезпечніший — із огляду на теперішні обставини.

А ще мене приваблює в Довженку його трагічний оптимізм, крізь призму якого він дивився і на самого себе, і на мій народ. Довженко був глибоко переконаний, що історія України за тисячу років — це історія її страждань, що «нема кінця трагедії українського народу», бо він і зараз розсіяний по всіх світах, працює на кого завгодно, тільки не на себе, воює за кого завгодно, тільки не за себе, а його мова на його ж таки землі «стала латиною, бо її використовують лише під час урочистостей та в офіційних документах». Чому? — питав він сам себе. Невже «нашому українському народу цілком байдуже, український він чи не український»? Може, Довженко згадував при цьому, як колись малим уперше спитав свого батька: хто ми? У «Зачарованій Десні» є такий епізод. Пізній вечір. Берег ріки. Десь далеко пропливають плоти. Батько каже, що то пливуть із Орловщини «руські люди». «А ми хто? — питає Сашко. — Ми хіба не руські?» «Ні, — відповідає батько, — ми не руські». «А які ж ми, тату? — допитується Сашко. — Хто ми?» «А хто там нас знає, — чує він у відповідь. — Прості ми люди, синку… Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми… Да… Ой-ой-ой… мужики й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось». І оце «тільки званіє зосталось» боліло Довженкові ціле життя.