Леонід Ушкалов - Що таке українська література

Ось на цій бентежній ноті, на хвилі сприйняття смерті як розмислу про життя, і зринає історія нашої пісні про Правду і Кривду. Це було тоді, каже оповідач, коли Україна боролася за свободу, коли гніт чужинців «зробив юнаків коло Києва й по всьому Дніпру змореними й печальними». Та і сам Київ «усе більше замикався в собі й шарпав себе безконечними пожежами, немов шаленими думками, що залишають після себе одну лиш безмежну ніч. У степах народ до пуття не знав, що діється. Але, охоплені дивною тривогою, старі виходили ночами зі своїх хат і мовчки дивились у високе безмовне небо, а вдень якісь постаті раптом виростали на курганах, що бовваніють над безмежною рівниною, немов чекаючи на щось. Ці кургани — могили давніх племен — покривають весь степ, як застиглі й сонні хвилі. І в цій землі, де могили — як гори, люди — як безодні. У їхніх глибинах темно й глухо, а їхні слова — всього лиш тонкі хитливі місточки над їхнім справжнім життям. Іноді темні птахи злітають з курганів. Іноді дивовижні наспіви падають у людей і щезають у їхніх глибинах, як птахи щезають у небі. Скрізь безмежжя, куди не глянь. Навіть хати не захищають від цього безміру — їхні маленькі віконця переповнені ним ущерть. І тільки в темних кутках стоять старі ікони, немов Божі верстові стовпи, і світло від бляклих лампадок блукає в них, як дитина, котра заблудилась у зоряному небі. Ці ікони — одна-єдина опора, один-єдиний надійний знак на дорозі…» Якось до однієї з таких хат зайшов старий кобзар Остап. Він не став співати пісень про козацькі подвиги, про Остряницю чи Наливайка. Він заспівав тужливі слова: «Нема в світі Правди, Правди не зиськати…» Рильке перекладає їх по-німецьки отак: «Es ist keine Gerechtigkeit mehr in der Welt. Die Gerechtigkeit, wer kann sie finden?» Кобзар співав цю пісню тричі поспіль і щоразу по-новому: «Якщо спершу це була скарга, то потім у ній почувся докір, а коли кобзар, високо звівши голову, заспівав утретє, вона звучала як короткі накази, і своєвільний гнів рвався з розпечених слів, щоб широким тремтливим полум’ям запалати в душах людей». Ось після цього всі чоловіки, котрі могли носити зброю, взяли її до рук і пішли воювати за свободу…

Евальд слухає, затамувавши подих. На якусь мить залягає мовчанка. «Чого ж ви не закінчуєте?.. — нарешті спитав Евальд. — Цей старий був Бог?» «О, я цього не знав», — відповів на те оповідач і здригнувся. Чому він здригнувся? Про це — мій другий сюжет.

Харків. 1926 рік. Сірий двоповерховий будинок на Пушкінській, де живуть працівники газети «Вісті ВУЦВКу». Серед них — Семенко, Бажан, Яновський… Живе тут і Сашко Довженко, який незадовго перед тим повернувся з Німеччини. У «Вістях» він працює художником. Ось його невеличка кімната: стіл, дві тахти, репродукція Сезанна на стіні, мольберт, фарби, книжки, серед яких одразу впадають в око зеленаві томики Гоголя, що його Довженко обожнював, і… море світла. А поруч — мистецька студія, де сидять за мольбертами, крім самого Сашка, Іван Падалка, Микола Міщенко, Анатоль Петрицький… Невдовзі студія зникне, і друзі перетворять її на «лужайку» — місце своїх вечірніх зустрічей та розмов. І в центрі — Довженко. Як напише Юрій Яновський у своєму «Голлівуді на березі Чорного моря», Сашко любив сідати «на п’яти ніг, як Будда» і, попихкуючи запашним тютюном чи неспішно попиваючи пінисте «Цимлянське», говорити про все на світі, а найперше, ясна річ, про мистецтво. За свої тридцять років він уже багато чого побачив і пережив. Недаремно його буйні кучері почали сивіти. Пам’ятаєте, як десь через рік, під час зйомок «Сумки дипкур’єра», до павільйону Одеської кіностудії зазирнув міністр закордонних справ Туреччини Тевфік Рушді-бей? «Я відчув смерть, — сказав він, побачивши сцену загибелі дипкур’єра. — Хто це вмирав?» І, коли йому пояснили, додав: «А режисер знає, як умирають».

Так, Довженко знав, як умирають… А ще інколи на «лужайці» Сашко співав. Згодом у своїй знаменитій «Землі» він скаже: «Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно й голосисто, як у нас на Україні. Пишеться це не з бажання виставити свій рід перед світом у перебільшено вигідному світлі, а в ім’я реалізму, з чим усі, хто співає, згодяться одностайно». Любили співати й у родині Довженків. У «Зачарованій Десні» Сашко скрушно згадає своїх братів: «Пожили вони щось недовго, бо рано, казали, співати почали. Було як вилізуть всі четверо на тин, сядуть рядочком, як горобці, та як почнуть співать. І де вони переймали пісні, і хто їх учив? Ніхто не вчив. Коли вони померли від пошесті зразу всі в один день, люди казали: «Ото Господь забрав їх до свого ангельського хору». Та й у самого Сашка голос був чистий, щирий, мужній, аж трохи металевий. І він ніколи не співав тих нудно-медових романсів, які звучать сьогодні зі сцен і з екранів як «українські народні пісні». Ніколи. «Улюбленими співами його, — згадував Микола Бажан, — були пісні глибинні, з самих надр народу вирослі, вкриті шляхетною патиною часу, вагомі й величні мудрістю своїх ритмів та образів». «Сашко, — продовжує Бажан, — мав абсолютно точне відчуття народності». І в якій же пісні він бачив душу мого народу? У «Правді та Кривді». «Найлетючішою інтонацією, найтоншою модуляцією не хибив він, наспівуючи свою улюблену, з раннього дитинства винесену, чернігівську каліцьку канту про Правду й Кривду. «Ой нема, нема Правди на світі…» — тужно наспівував він так, як принаймні вже сотню років наспівували каліки перехожі, сидячи на призьбі стародавньої хати чумацького довженківського роду. Довженко особливо любив цей печальний кант, цей замислений протест і стриману скаргу на несправедливість світу». А чи ж буде коли та Правда на землі? Отут дозвольте розпочати третій сюжет.