Леонід Ушкалов - Що таке українська література

Тим часом у «великій Україні» громадяни активно долучилися до виборів після реформ початку 1860-их років. Згадаймо хоча би земські вибори, описані в романі Панаса Мирного й Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Виходить на ґанок становий, зиркає на селян-гласних і, погрожуючи їм пальцем, «проводить інструктаж»: «…Дивіться на мене… Як крутну правого вуса, — клади направо білет; а крутну лівого, — наліво… Глядіть мені!» Та тільки-но становий зник, як один із гласних каже: «А ми так, братця: він нам правого вуса, а ми — наліво… Нехай дудика з’їсть!» Що це — вигадка? Аж ніяк. Справжня історія, яка сталась у Гадячі 1865 року під час перших земських виборів.

Але, може, ще колоритніше змалював народний волевияв Леонід Глібов у своїй «Повісті про міські вибори…» Початок тут пушкінський — епічний і обнадійливий: «Не стая воронов слеталась / На груды тлеющих костей — / То избирательных мужей / Толпа густая собиралась» . Та й настрій у публіки відповідний: «Всем предстоял опасный бой, / Надеждам смерть, тщеславью раны — / И все невольно за карманы / Хватались робкою рукой» . А чим напхані кишені «избирательных мужей», не мені вам казати.

І що ж далі? Далі — трохи чи то вже містики, чи еротичних фантазій: «Вошли, глядят: во мраке залы, / Зияя черною дырой, / Виднелся ящик роковой…» О! Скринька для голосування. Тепер, здається, все готово. І пішло: до ночі голосували, вночі підраховували голоси. Нарешті, світлий ранок наступного дня — оголошення результатів голосування: «Блеснуло утро правды яркой. / И что ж? На поле битвы жаркой / Героев встретил общий смех. / Стоят они, потупив взоры, / В недоуменьи: как, мол, быть?..» Як, як? Гайда на другий тур!..

Словом, немає нічого нового під сонцем. І, попри те, що з демократією в нас великі проблеми, ми постійно когось обираємо, обираємо, обираємо… Я пам’ятаю одну стару народну побрехеньку. Забігає до хати хлоп і кричить, майже як той Ніцше: «Чули, що Бог помер?» «Правда?» «Правда!» «Ну, то оберімо іншого!» Починається «висунення кандидатур»…

Наприкінці червня 2009 року відомий німецько-американський історик Фриц Штерн три дні гостював у Гамбурзі у свого старого друга, п’ятого канцлера ФРН Гельмута Шмідта, того самого, котрий охрестив колись Радянський Союз «Верхньою Вольтою з балістичними ракетами». Наслідком їхніх дружніх розмов стала книга-діалог «Unser Jahrhundert» («Наша епоха»). Правду кажучи, люди політики мене мало цікавлять, тож я ледве чи розгорнув би цю книжку, якби її українським перекладачем не був мій син. Але ті кілька годин, які я присвятив читанню діалогу, не стали для мене втраченим часом, бо співрозмовники — освічені, щирі, небайдужі люди, за чиїми плечима велике й насичене подіями життя, що зробило обох по-справжньому мудрими. І десь на середині їхньої бесіди зринає питання: чи можна контролювати сучасний капіталізм із допомогою певних правил? Шмідт відповідає на це ствердно, а от Штерн сумнівається, бо, на його думку, сьогоднішня нестримна гонитва людей за багатством — річ дуже тривожна, й регулювання не зарадить тут справі, якщо не змінити людської свідомості. «Це пов’язано з вихованням, — каже він, — передовсім із моральним вихованням. Жадібність слід самостійно обмежити певними рамками, адже має бути зрозуміло, що в житті є інші цінності, крім грошей…» Штернові здається, що гасло: «Багатство понад усе!» — набуло сили зовсім нещодавно, бо ще в середині минулого століття молодь залюбки йшла до університетів на різні спеціальності, тоді як тепер більшість студентів хоче вивчати бізнес і лише бізнес. Навіщо? «Тільки задля того, щоб заробляти гроші». Так-так, «сьогодні гроші — єдина форма визнання».

Шмідтові не дуже імпонують оці нотки «культурного песимізму». Та ні, заперечує він, безмежна жага багатства стара як світ. Вона була ще в римлян. Згадаймо хоча би Марка Ліцинія Красса. Мабуть, така вже людська природа, бо завжди та скрізь є люди, котрі думають, що «для них не існує меж». І якраз тому суспільство має всіляко пильнувати ці межі. Доки людина збагачується власним коштом, нехай собі збагачується. Та щойно вона починає робити це коштом сусіда, як повинен прийти суддя і сказати їй: «…Ти не маєш рації, спершу поверни крадене, а потім сядеш до в’язниці. Морське піратство — ось дуже гарний приклад того, що потяг до збагачення не є чимось новим». Те, що зараз відбувається в Сомалі, продовжує Шмідт, колись було й у Північному морі, й на Балтиці. І якщо західні держави вживають заходів, аби покласти піратству край, — чудово! З допомогою судового нагляду треба покласти край і махінаціям фінансових менеджерів, бо це — те саме піратство. Утім, ясна річ, світогляд сьогоднішніх фінансових менеджерів-піратів буде характерний для декого й через дві тисячі років…