Леонід Ушкалов - Що таке українська література

Про філософію Сковороди могли дещо знати й Гайдеґґер та Ясперс, адже з ними, особливо з Гайдеґґером, свого часу тісно спілкувався Дмитро Чижевський — пристрасний шанувальник ідей Сковороди. Варто пам’ятати, що німецька наука взагалі високо цінувала та цінує праці Чижевського про Сковороду. Наприклад, останній великий філософ XX століття Ґадамер услід за Максом Фасмером казав, що монографія Чижевського «про українського філософа Сковороду» належить до найвидатніших здобутків цього вченого. Між іншим, якраз під час роботи над книжкою про Сковороду Чижевський підготував і статті про Ясперса та Гайдеґґера для «Української загальної енциклопедії». Гайдеґґера він характеризує тут як «найбільш відомого з сучасних німецьких філософів», мислителя, що «перейшов від феноменології до своєрідної філософії життя». А от французькі екзистенціалісти, зокрема й Сартр, ледве чи знали щось про Сковороду, хоча творчість нашого філософа в тодішній Франції була відома. Недаремно в 1930 році Еміль Григораш у передмові до румунського перекладу нарису Александру Хашдеу «Григорій Варсава Сковорода» писав: «Торік я довідався від одного приятеля, що в бергсонівській Сорбонні читають лекції про українського філософа-містика Сковороду». Якщо їх і справді читали, то це було десь у той самий час, коли Сартр зустрів у Сорбонні свою найбільшу любов — Симону де Бовуар.

Ще один популярний сюжет — екзистенціалізм у творчості письменників доби Українського Ренесансу 1920-их років: В. Підмогильного, В. Домонтовича й інших. По-моєму, він не надто реалістичний. У цьому мене переконують хоча би спогади Григорія Костюка — чоловіка, котрий знав, здається, увесь тогочасний український літературний бомонд. Так-от у його книзі «Зустрічі і прощання» є такий епізод. 1937 рік. Концтабір у Воркуті. За колючим дротом Костюк знайомиться з одним вихованцем Гейдельберзького університету, колишнім учнем Карла Ясперса. «Я, — каже мемуарист, — вперше від нього почув про екзистенціалізм як нову систему філософського й естетичного думання на Заході».

Гадаю, на той час це була новина не лише для Григорія Костюка. Зрештою, і сам термін «екзистенціальна філософія» («Existenzphilosophie») запровадив Ясперс тільки 1931 року, в роботі «Духовна ситуація часу». А от український екзистенціалізм другої половини 1940-их років — доби Мистецького Українського Руху — сюжет цілком реалістичний. Мені здається, що для наших «мурівців» Сартр був не менш актуальний, аніж для паризької інтелектуальної та мистецької богеми, яку змалював Віан. Принаймні коли Юрій Косач у своїх «Нотатках про сюрреалізм», надрукованих 1947 року на сторінках мюнхенського щомісячника «Арка», кинув гасло: «Сюрреалізм — це гуманізм», — у ньому неважко вловити відлуння Сартрового «Екзистенціалізм — це гуманізм». Та і спроба одного з персонажів повісті Косача «Еней і життя інших» перетворити знамениту декартівську формулу «Cogito — ergo sum» («Мислю — значить існую») на «Sum — ergo cogito» («Існую — значить мислю») багато про що свідчить. До речі, мода на Сартра ледве чи всім тоді подобалась. Інакше навіщо б улітку 1950 року Юрій Шевельов, який на той час мешкав у шведському Лунді, писав до своєї подруги Оксани Соловей: «Дурні говорять, що сартризм ніщо. А я думаю, що коли б він тільки сформулював почуття в-цей-світ-закинутості,то і це вже було б багато»?

Нарешті ще один популярний сюжет: екзистенціалізм письменників-шістдесятників. Він зринає, мабуть, цілком природно, бо і творчість наших шістдесятників, і саме їхнє життя — то ніби варіації на тему «бунтівної людини» Альбера Камю. І річ тут не лишень утому, що, наприклад, Василь Стус уважно вивчав Бердяєва, а Сковороду в передньому слові до збірки «Зимові дерева» назвав одним зі своїх «найкращих друзів», розглядаючи його філософію як «український варіант гандизму». Річ не лишень у тому, що Ліна Костенко, Іван Дзюба й Іван Драч на власні очі бачили Сартра, коли той разом зі Симоною де Бовуар приїздив до Києва й виступав у Спілці письменників. Між іншим, особливого враження на них Сартр, здається, не справив — принаймні зовні. «Не дивно, що Сартр — екзистенціаліст, — іронічно посміхнулась до Драча Ліна Костенко, глянувши на непоказну фігурку французького філософа. — Йому більше нічого й не лишається… А Дзюба — красивий, ставний — усе при ньому! Навіщо йому бути екзистенціалістом?..» Ні, річ у чомусь куди глибшому та складнішому, ніж звичайна інтелектуальна мода. І про це чудово писав Юрій Шевельов у своїй передмові до збірки Василя Стуса «Палімпсести».