Леонід Ушкалов - Що таке українська література

Тим часом ставлення до професій, які мали на меті збагачення, у старій Україні було неприхильне. Якщо торгівлю ще сяк-так терпіли, то лихварство вважали тоді великим злом. Що таке лихва? — питав Інокентій Гізель у книзі «Мир з Богом чоловіку». Це — «прибуток, який виникає не з праці, не з купівлі, а тільки з позики», і який рішуче засуджують усі закони: і Божий, і церковний, і цивільний. А в київській «Учительній Євангелії» 1637 року прямо сказано: «лихварство — це справжнє розбишацтво». Ну, от ми й повернулися до теми фінансових менеджерів-«піратів», яку порушив Гельмут Шмідт.

Не кажу вже про те, що панування «золотого тільця» породжує в людських душах тугу за ідеальним, бажання правди, а часом і стрімкого гону «на маргінеси». Саме на цьому ґрунті виникає, наприклад, наша босяцька лірика, найяскравішим представником якої був Іван Манджура. «Мені голотонька миліш, / Між нею душеньці миліш, / І де голота, там і я…» — писав поет, повторюючи на свій лад сковородинське: «А мій жереб з голяками…» Бідність для Манджури — кінічний жест, заперечення суспільної конвенції, жага свободи, прагнення нічим себе не зв’язувати. Недаремно Михайло Мочульський порівнював поезію Манджури зі скандальною «Піснею голодранців» («La chanson des gueux») Жана Ришпена, який поруч із Полем Верленом, Артюром Рембо, Шарлем Кро й іншими належав до кола «проклятих поетів». Звідси ж таки — і яскраві образи «нігілістів» (у повісті Панаса Мирного «Лихі люди»), котрі «зрікаються свого добра, свого роду і йдуть на неминучу погибель», і моральний максималізм наших есерів-«боротьбистів» — творців Українського Ренесансу 1920-их років, і Тичинина поетизація комунарів, котрим сняться вночі утопічні фаланги Фур’є… Гадаєте, це промовляє заздрість бідного до багатого? Аж ніяк. Це — туга за справжньою людиною, те, що так виразно бринить у домежно простих словах Шевченка: «Не завидуй багатому, / Багатий не знає / Ні приязні, ні любові — / Він все те наймає» .

Не так давно видатний італійський славіст Санте Ґрачотті у статті «Українська культура XVII століття і Європа» писав: «…Культ свободи-незалежності та громадянських прав в українців виявляється вже з XVII століття, і тому саме це століття становить непомильну ознаку приналежності України до Європи». На підтвердження своїх слів учений цитував наші старовинні пам’ятки, зокрема вірші Касіяна Саковича на честь гетьмана Сагайдачного, а далі зазначив: «Насамкінець хочу згадати про поезію, яка виходить поза хронологічні, але не поза тематично-культурні рамки нашої теми, тобто про «De libertate» Сковороди, твір, присвячений батькові вільної батьківщини — Богданові Хмельницькому; вкрай важливим є те, що на широкому горизонті письменника, який є також філософом та високого рівня богословом, — присутня ця тема».

Справді, свобода як найвища цінність земного життя людини є однією з магістральних тем нашої літератури XVII—XVIII століть. У цьому можна вбачати не лише наголошену в Ґрачотті «європейськість» тогочасної України, але й панування в ній ідеалів лицарського стану та навіть прояв прикметних рис психіки українця, для котрого, як писав колись Дмитро Чижевський, характерне «стремління до свободи в різних розуміннях цього слова». Так чи так, а уявлення про свободу як про найважливішу рису людського життя… та ні! не рису, а самісіньке його єство, щось таке, чим людина є, — характерне для нашої традиції куди більшою мірою, ніж може видатися на перший погляд. І не думайте, що я кажу це під впливом якого-небудь метанаративу на зразок «універсальної історії свободи» абощо. Аж ніяк. Я про те, що українські автори часів бароко — доби героїчного чину в нашій історії — підносили свободу на недосяжну висоту. Справжнім панегіриком свободі є написана вже 1623 року «Юстифікація невинності» Мелетія Смотрицького. Свобода, каже Смотрицький, воістину «золота, а радше — неоціненна… недаром Діоген, коли його спитали, що в людському житті найліпше, відповів: “Свобода…”» А завершує свої міркування про свободу Смотрицький такими словами: «Солодкою, неймовірно солодкою є свобода, бо за неї, буває, легко віддають не тільки багатство, не тільки здоров’я, а навіть саме життя». Звідки цей пієтет письменника до свободи? Поза сумнівом — від лицарського етосу. Принаймні саме Смотрицький у полемічному трактаті 1622 року «Еленх» чи не вперше в нашій літературі порівняв запорожців із лицарями Мальтійського ордену. І цей образ козаків-«мальтійців» матиме довге-довге життя. Згадаймо хоча би створене 1934 року оповідання Юрія Косача «Вечір у Розумовського». Там Бетговен питає у графа Андрія Кириловича Розумовського: «Козаки — це українські флібустьєри?» «О, ні, маестро, — відповідає на те граф. — Козаки — це, скоріше, організація на зразок мальтійських кавалерів… Не забувайте, маестро, що за сливе три віки запорозькі козаки були spiritus movens [рушійною силою] прямувань України до волі…»