Святослав Караванський - До зір крізь терня, або хочу бути редактором

Іноді авторові доводиться для точного зображення події чи факту іти проти течії усталеного слововжитку, і то навіть, вдаючись до запозичень. Критерієм доречности такого кроку буде художній успіх або невдача. Усе вирішує творча доцільність. Про європейське Різдво міркує письменниця: “Різдво – це шанс і право кожного стати дитиною… – радіти, впасти в дитинство”.Згідно з нормами української мови вираз впасти в дитинство– русизм, бо ми маємо слово здитиніти.

Але звороти із словом впастицілком українські: впасти в розпуку, впасти у гріх, впасти в непам’ять, впасти в амбіціютощо. У даному тексті сказати “…стати дитиною… – радіти, здитиніти”,просто нема як, бо тимчасово стати дитиною – це таки не здитиніти,а впасти в дитинство. Інаша мова має всі права на користування цим виразом, коли того потребує розповідь. Але впадати в дитинствотреба обережно. Цей вираз не слід вживати, наприклад, як це зробив інший автор: “…просторікування… скидалися на маячіння… людини, яка на старості впала в дитинство”.Тут якраз на місці буде здитиніла.

До переробок стандартних виразів належить і вживання звороту чутися не в своїй тарілцібез заперечення: чутися (почуватися) у своїй тарілці.Пише авторка: “Серед книг – я почуваюся у своїй тарілці”.Мовний смак таку переробку може тільки привітати. І коротко, і просто, і зрозуміло.

Читаючи вдало написані описи талановитих авторів, мимоволі помічаєш промахи й у майстрів пера. Пише першокласний стиліст: “…вороновані вінчестери визирали з-поміж… топірців, сікачів і ще якихось ріжучих, колючих, шпигаючихзнарядь убивства”. Чи не краще звучало б “…ріжучих, колючих, шпигучихзнарядь убивства”? Ми ж кажемо стрибучийвід стрибати, співучийвід співати,а чому не сказати шпигучийвід шпигати?Мовний смак не проти.

Політичні системи своєю настирливою пропагандою можуть аж так заялозити окремі лексичні одиниці, що вони викликають оскому в читача. Тому поява вдалих синонімів на зміну “зачовганим” виразам буває просто необхідним профілактичним засобом у мові. Під цим оглядом поява у сучасній публіцистиці виразу акули перана означення певної категорії газетярів, що їх преса “зрілого соціялізму” охрестила борзописцями,свідчить про безперечний мовний смак тих, хто вживає цей новітній синонім. Так само як з епохою царату відійшли в небуття слова й вирази прикажчик, жовтий білет, престольний градтощо, відходить або й уже відійшов цілий жмут слів та виразів, характерних для преси соловецьких часів. Канучи у прірву забуття п’ятирічки, ударні будови, парткомий профкомитягнуть за собою й улюбленця червоної пропаганди борзописця.Хай земля буде їм пухом!

Якось треба підсумувати ці роздуми. А ось як: хочеш бути оригінальним у мові? Плекай мовний смак і почуття прекрасного!

Коли глянути в українські словники, видані до 1917 р., то можна подумати, що українська лексика досить обмежена у стилістичних нюансах. Так, словник Желехівського згадує лише кілька стилістичних шарів нашої лексики: евфемічний, іронічний, застарілий, образний, поетичний, тривіяльний і жартівливий . Словник Уманця і Спілки розрізняє вже трохи інший діяпазон стилістичних відтінків, виділяючи збірні, здрібнілі, книжні, пестливі, церковнослов’янські словесні одиниці, а також медичні та музичні терміни. Грінченко, лишивши нам один з найдовершеніших словників, виділяє у словнику такі шари лексики зоологічні, пестливі, орнітологічні (птахи), ботанічні (рослини), збірні, збільшувальні та зменшувальні . І це все.

Ці словники навіюють думку, що наша мова бідна стилістично, бо у словниках не згадано вульгарної, дитячої, діялектної, жаргонної, лайливої, військової, релігійної, фамільярної, урочистої лексики, а також термінів біології, астрономії, філософії тощо. Але від мовознавчих праць самодіяльних ентузіястів годі вимагати більшого. Подякуймо їм і за те, що зроблено самовідданою працею.