Святослав Караванський - До зір крізь терня, або хочу бути редактором

Сьогодні майже годі довести, що нам властиво казати стежити кого, а не за ким, аж так поширилася форма із зав нашому мовному просторі. Але у творі про XVI століття цілком доречно вживати саме питомі українські форми. М. Вороний: “Я стежутворчости закони…”: стежу що. Ітой же Рильський: “Зайцівдаремно цілий день я стежив…”.Лукавить СУМ, кваліфікуючи такий вжиток як мисливський. Це питомий український вжиток. Наш же автор пише: “Місяці… витратив… на… стеження за тим…”.Тут було б на місці: “…на… стеження того…”.

“[Султан] звелів спалити… зібрання…музичних інструментів…” – тут зібранняварто замінити на збірка.А в тексті “…як потрапив цей… черевань у шановне зібрання…дивану” зібрання– це збори.Творці койне воліли, щоб скрізь було собрание.

Чи є користь і кому з такого віртуального редагування? Романіст же й гадки не має, що його хтось отак з доброго дива редагує. Коли авторові “Роксолани” ці зауваги, як той каже, до лампочки, то читачам “До зір крізь терня” вони можуть стати у пригоді. Якась користь комусь то буде. І не так від беззастережного дотримання редакторських зауваг, як від заявки на дискусію. У дискусії ж народжується істина. А раз так, то хай живе дискусія!

Ми перетрясли “Роксолану” Загребельного. То й що ж? На ній і обмежитись? Таж романіст ісписав паперу, майже як Л. Толстой! Для пильного редактора там поживи й поживи! Тому не варто спускати цього автора з ока. Перетрусімо ще й роман “Диво”, поділивши цей трус на дві бесіди: одну – за здоров’я, а другу – за упокій.

Письменник є заразом і мовотворець: він добирає з мовної скарбниці найкращі зразки та й додає щось і від себе. Дехто робить це без душі, і така лексика відгонить штучністю. Наш же автор творить лексику там, де є потреба якнайточніше висловити думку. Така лексика має нахил улитися в мовну стихію. Слово знетямитися– автору дуже з руки і він часто його вживає. Чому? Бо від нього легко творити похідні форми: знетямлений, знетямленість, знетямлюваний.“Вони стояли…, знетямленігамором…”. Звучить – перша кляса, а стандартно це треба було б сказати: “…стояли…, сторопілівід гамору…”. Автор же творить свою лексику і її тримається.

Коли пишеться багато, то всяке скорочення – це полегшення і авторові і читачеві. “Спитайте… поета… – відбуркнувОтава.” Чи буде краще “буркнув у відповідь”?

Лексику “світових” мов виробляли віки, і молодим та ще й упосліджуваним “братами” мовам не так легко конкурувати з цими гігантами. Наш же автор конкурує, виходячи з потенцій рідного слова. Він пише: “…щоб якось усправедливити…вчинок…”. Форму усправедливитине так легко відтворити іншими мовами. Так, по-російськи треба сказати придать вид справедливости.Саме так висловиться той, хто йде за порадами “украінскіх” мовознавців: “…щоб якось надати вигляду справедливости…вчинку…”. Чи знайде прихильників такий стиль?

Брак дієприкметникових форм декого з “писателів” змушує до позичок. Але не Павла Архиповича. Коли чогось нема, то його треба надбати. І він дбає на те, чого нема: “…скінчилися… вже й плутливізвірині тропи…”. Дехто з сучасників може написати “…скінчилися… вже й плутаючісязвірині тропи…”. Гарно?

Аналіз нашої лексики поміг автору творити самобутні дієприкметники. Нерідномовні ж у побуті “українські мовознавці” культивували форми розмахуючий, вередуючийтощо. А ми ж замість форм плачучий, пустуючийкажемо розплаканий, розбещений. Тому у автора розмаханий бородань, а не розмахуючий руками бородань. Таке письмо – це ще й збільшення палітри словотворення. Від форми розмахуючий руками годі утворити іменника, а від розмаханий – будь ласка: “У варяга все приховувалося за розмаханістю в руках…”. Замість капризуючий, автор вживає розкапризований. Мовознавцям треба б повчитися у Загребельного.