Петро Кралюк - Таємний агент Микола Гоголь

Хоча Бульба захоплено характеризує п’яного запорожця, мимоволі виникає питання: а чи не підсміюється тут автор і з Бульби, і з січовиків? Далебі, висловлювати захват щодо брудного п’яниці, який спить після пиятики мертвим сном, — щонайменше дивно. Звісно, можна сказати, що цим самим запорожець демонстрував своє презирство до матеріальних цінностей, та й взагалі до світу. Але демонстрація ця якась карикатурна.

Водночас письменник протиставляє трудову Січ іншій Січі — ніби справжній. Ця справжня Січ, виявляється, вміє лише гуляти й стріляти з рушниць. А трудова її годує.

У першій редакції маємо такий опис справжньої Січі:

«Наконец, они (Тарас Бульба та його сини. — П. К. ) минули предместие и увидели несколько разбросанных куреней, покрытых дерном или, по-татарски, войлоком. Иные установлены были пушками. Нигде не видно было забора или тех низеньких домиков, с навесами, на низеньких деревянных столбиках, какие были в предместьи. Небольшой вал и засека, не хранимые решительно никем, показывали страшную беспечность. Несколько дюжих запорожцев, лежавших с трубками в зубах на самой дороге, посмотрели на них довольно равнодушно и не сдвинулись с места. Тарас осторожно проехал с сыновьями между них, сказавши: “Здравствуйте, Панове!” — “Здравствуйте и вы!” — отвечали запорожцы. На пространстве пяти верст были разбросаны толпы народа. Они все собирались в небольшие кучи. Так вот Сеча! Вот то гнездо, откуда вылетают все те гордые и крепкие, как львы! Вот откуда разливается воля и козачество на всю Украину!»

На перший погляд це зображення Січі видається позитивним: саме звідси «вылетают все те гордые и крепкие, как львы». Проте коли вчитуєшся, мимоволі постає питання: а звідки тут беруться ці «горді й міцні»? Адже виходить, що Січ — це щось безладно ліниве. Тут немає добрих жител, ніхто не охороняє ні валів, ні засіки, а козаки перебувають у якомусь інертному спокої й майже ні на що не реагують. Далі в повісті знову зображується п’яний запорожець:

«Путники выехали на обширную площадь, где обыкновенно собиралась рада. На большой опрокинутой бочке сидел запорожец без рубашки; он держал в руках ее и медленно зашивал на ней дыры. Им опять перегородила дорогу целая толпа музыкантов, в средине которых отплясывал молодой запорожец, заломивши чортом свою шапку и вскинувши руками. Он кричал только: “Живее играйте, музыканты! Не жалей, Фома, горелки православным христианам!”. И Фома, с подбитым глазом, мерил без счету каждому пристававшему по огромнейшей кружке. Около молодого запорожца четыре старых выработывали довольно мелко своими ногами, вскидывались, как вихорь, на сторону, почти на голову музыкантам, и вдруг, опустившись, неслися в присядку и били круто и крепко своими серебряными подковами тесно убитую землю. Земля глухо гудела на всю округу, и в воздухе только отдавалось: тра-та-та, тра-та-та».

Поданий тут Гоголем «відеоряд» може викликати хіба що іронічну посмішку. Один напівголий запорожець, сидячи на бочці, латає діри на своїй сорочці — тобто робить далеко не героїчне, а бабське діло. Інший запорожець, уже добряче хильнувши, водить музик (і де вони взялися на героїчній Січі?). А якийсь Фома з підбитим оком дає кожному зустрічному по великому кухлю горілки. Як бачимо, ця розгульна сцена теж не надається до героїзації. Правда, далі Гоголь заявляє, що «только в одной музыке есть воля человеку», ніби виправдовуючи вищеописані розгульні діяння.

Не забуваймо: Бульба везе своїх синів на Січ як у «справжню школу». Але яку «науку» вони тут опанують? «Науку» лінощів та пияцтва? В одному з наступних епізодів першої редакції повісті вже відверто говориться про «антипедагогічний» характер Запорізької Січі:

«Уже около недели Тарас Бульба жил с сыновьями своими на Сече. Остап и Андрий мало могли заниматься военною школою, несмотря на то, что отец их особенно просил опытных и искусных наездников быть им руководителями. Вообще можно сказать, что на Запорожье не было никакого теоретического изучения или каких-нибудь общих правил; всё юношество воспитывалось и образовывалось в ней одним опытом, в самом пылу битвы, которые оттого были почти беспрерывны. Промежутки же между ними козаки почитали скучным занимать изучением какой-нибудь дисциплины. Очень редкие имели примерные турниры. Они всё время отдавали гульбе — признаку широкого размета душевной воли. Вся Сеча представляла необыкновенное явление. Это было какое-то беспрерывное пиршество, бал, начавшийся шумно и потерявший конец свий».