Ольга Шевчук - Проблема двомовності в Україні

Дослідники вважають, що мовленнєва неповноцінність зумовлена соціально: соціальним становищем, рівнем освіти і національної свідомості, мовною політикою держави тощо. Для напівмовців змішування та перемикання кодів є, в першу чергу, штучним, але з часом стає органічним процесом, у якому обидві мови сприймаються як одне комунікативне середовище. Для значної частини напівмовців такий стан є проміжним у переході на одну з мов, яка стане для них домінуючою, проте існує чимала категорія напівмовців, для яких перехід на одну з мов фактично неможливий через незнання жодної з них. Від оказіонального використання мовцем макаронізмів суржик відрізняється не лише насиченістю іншомовними елементами, а й відповідним станом мовної свідомості: стирається межа між двома кодами, фактично зникає етнічна прив’язаність. Мовну ситуацію, у якій обидві мови зливаються й починають ототожнюватися мовцем, Н. Мечковська розглядає як суміщену двомовність [Мечковская 1996, с. 36]. Але оскільки межа між мовами стирається й утворюється своєрідний гібрид, який не є третьою повноцінною мовою (він немає ніяких культурних коренів і зв’язків: таким мовним варіантом не можна створити повновартісного літературно-художнього тексту, висловити глибини філософського пізнання світу), то говорити про двомовність як таку не слід. Відбувається втрата мови й культури. Коли навіть не вдаватися до пошуку чиєїсь зацікавленості в цьому явищі, не можна пройти повз нього, не помітивши, що активно пропагує напівмовність та напівкультурність сьогодні масова культура. Занепад мовних навичок відбувається поступово й значну роль у цьому процесі відіграють демографічні фактори: мішані шлюби, зростання географічної мобільності населення в пошуках праці й пов’язане з цим розсіювання родинно та етнічно споріднених людей. Часто суржик формується у людей, які, переїхавши з села в місто, через слабкість мовного імунітету не можуть витримати тиску російськомовного середовища й починають змішувати обидві мови. Наслідком тиску російськомовного міста, психологічного дискомфорту, який відчуває людина, що потрапляє з села в місто, є певний культурно-мовний шок, а також невпевненість у собі. Мовець починає комплексувати і переходить на суржик. Потім, повертаючись у звичне мовне середовище, люди часто не можуть перейти на власне українську мову й спілкуються суржиком.

Вивчаючи суржик, деякі дослідники спрощують проблему й певними твердженнями заохочують білінгвізм. Скажімо, мовознавець В. Труб вважає суржик виявом “низького культурно-освітнього рівня” і відносить його до просторіччя [Труб 2000, с. 47]. Але у повсякденному житті часто зустрічаємося з випадками масової мовної некомпетентності, притаманної викладачам університетів, лікарям, політикам. Автор уводить також поняття “повноцінного білінгва”, надлюдини, яка має “блискавично реагувати на кожну зміну комунікативної ситуації і при цьому легко переходити з однієї мови на іншу, часто навіть не помічаючи цього переходу” [Труб 2000, с. 58]. По суті, дослідник пропагує руйнівне для свідомості мовця перемикання кодів. Зрештою, В. Труб робить висновок, який, на нашу думку, є дуже сумнівним, про те, що просторіччя є однією з нормативних підсистем мови і не загрожує її повноцінному функціонуванню.

Ми абсолютно погоджуємося з харківським філософом Тарасом Возняком, який чи не єдиний представник сучасної гуманітарної еліти поставив проблему суржику, що виникає внаслідок такої незбалансованої мовної ситуації, в контекст конкретного людського існування: “…ми не можемо не бачити того, що суржикові варіанти стали мовою для мільйонів людей, і ми повинні ставитися до них серйозно, бо, судячи з усього, матимемо з ними справу ще дуже довго… Принаймні навіть з чисто гуманних міркувань ми не маємо права відмахуватися від них і не бачити за ними проблем мільйонів людей, їх інакшого, у чомусь, можливо, збідненого, але для багатьох актуального і, можливо, єдиного світу. У суржиках українська мова, попри те, що вона не є такою далекою від російської, теж приховано існує, хоч багатьом і, можливо, справедливо, здається, що лише животіє” [Возняк 1998, с. 160–161]. Суржикомовній людині позбавитися російськомовного елемента дуже важко, адже для цього треба принаймні перебудувати свій звичний мовний світ й увійти в інший, а це завжди болісно для індивідуальної психологічної екзистенції, тому що змінити власний мовний світ — це самому до певної міри змінитися. Миттєве виправлення мовного світу можливе в осіб з розвинутими лінгвістичними здібностями, у тих, хто володіє ментальною гнучкістю, а також неабияким філологічним даром. Але такі особи на становлять більшості, а тому, і на цьому треба наголосити, лінгводидактичні принципи викорінення суржикової мови повинні бути якомога коректнішими.