Ольга Шевчук - Проблема двомовності в Україні

Подібної думки дотримується також Л. Масенко, відомий мовознавець сучасності, яка займається проблемою “мова і політика”. Вона зазначає, що індивідуальний білінгвізм збагачує людину, та коли він набуває “тотального поширення, він несе національній спільноті загрозу руйнації основ її духовної своєрідності” [Масенко 1999, с. 43]. Л. Масенко вважає, що білінгвізм спричиняє колоніальна залежність країни. Дослідниця робить висновок, що за таких умов друга мова поступово переймає функції рідної мови, виникає небезпека зникнення рідної мови. Вона аргументує це тим, що “абсолютна більшість зарубіжних соціолінгвістів трактує явище масової двомовності, що переживає певна національна спільнота, як певний етап в асимілятивному процесі витіснення однієї мови іншою… при такому контактуванні двох мов одна прагне стати домінуючою, а друга — підлеглою” [Масенко 1999, с. 8], у цьому процесі генетично-структурна близькість мов полегшує домінуючій мові процес поглинання підлеглої мови.

Одним із наслідків явища двомовності є втрата особистістю національної самосвідомості, роздвоєння внутрішнього світу мовця. На думку дослідника Т. Возняка: “Повного забуття старого і входження в нове немає. Людина надовго, а, зазвичай, назавжди залишається в певному “між”. Цей стан, ясна річ, далекий від ідеалу і є станом розщепленості” [Возняк 1992, с. 107].

На нашу думку, проблему двомовності необхідно розглядати саме з погляду її впливу на психіку конкретної людини. Збалансована двомовна ситуація була б можлива у тому випадку, якби більшість членів деякого соціуму володіли б обома мовами в однаковій мірі, використовували б їх в будь-яких мовних ситуаціях, з легкістю переключалися б з однієї мови на іншу, не змішуючи при цьому системи різних мов. Однак, на думку таких авторитетних лінгвістів, як Б. Гавранек, А. Мартіне, Є. Хауген, повне і автономне (без змішування мов) володіння двома мовами перевищує психічні можливості звичайної людини.

Лінгвісти В. Іванишин та Я. Радевич-Винницький стверджують, що після генного коду (генної пам’яті) найважливішим є мовний код (соціальна пам’ять) [Іванишин, Радевич-Винницький 1994, с. 113]. Для більшості мовців України характерним є так зване перемикання коду, тобто перехід з рідної мови на мову співрозмовника, що свідчить про почуття меншовартості в конкретного індивіда через ослаблення мовного імунітету та втрату престижу мови. Така мовна поведінка має місце не лише на побутовому рівні, але й у діловому спілкуванні. Вона не знімає почуття дискомфорту, яке виникає під час спілкування двох чи більше індивідів різними мовами. У більшості випадків незручно почуває себе той, хто говорить українською мовою, і саме він переходить на мову співрозмовника.

Дослідниця С. Андрусів таким чином характеризує мовлення певної категорії українців: “…втрачається спонтанність мовлення; раціональне роздумування над кожним словом породжує страх перед мовою. Говорити по-українськи замість радости мовлення, задоволення від мови часто зводиться до обов’язку перед мовою, психологічного дискомфорту: невдоволення собою й мовою”[Андрусів 1995, с. 150–159].

Мовна свідомість людини, яка послуговується двома мовами, може бути охарактеризована як метамовна. На цей феномен звертає увагу Ренцо Тітоне, аналізуючи роль мовної свідомості у процесі перемикання кодів [Titone 1991, с. 446]. Ідеться про рефлективну здатність білінгва чи полілінгва порівнювати різномовні явища, функціонально диференціювати їх, розвиваючи в себе метакогнітивну здатність поперемінного, одночасного чи поперемінно-одночасного існування в двох мовних світах. Така ситуація пов’язана з проблемою єства та мовного людського ego. Перемикання і змішування кодів можна розглядати як психічне явище. Запобігає роздвоєнню свідомості людини metaego. Воно контролює та синтезує різні вербальні типи поведінки, співвідносні з відповідними мовними кодами, врівноважує сприйняття індивідом двох мовних карт світу. Система мови оживає в мовленні здебільшого без посередництва іншого мовного коду, проте в думках і відповідно в мовленні деяких осіб спостерігаємо різні національні коди.

У значної кількості мовців зміщування кодів призвело до того, що вони втратили здатність говорити рідною мовою. З двомовності та частково двокультурності великого масиву суспільства виникло таке явище, як суржик (хаотична українсько-російська мовна мішанина), а також з цими процесами, на нашу думку, треба пов’язувати стан напівмовності. Напівмовність — це двомовність із неповним рівнем мовної компетенції в обох мовах [Ажнюк 1999, с. 151].