Степан Наливайко - Таємниці розкриває санскрит

Писемні джерела засвідчують, що для давньоруської доби це вже <192> був традиційний набір двоосновних імен, які вже навіть натоді втратили первісний семантичний зміст і сприймалися як специфічні імена традиційного вжитку. Вчені майже одностайні в тому, що цей тип імен у переважній більшості успадкований іще від праслов'янського, ба навіть праіндоєвропейського періоду, що вже в давньоруську епоху ці імена були малопродуктивними, а для християнства — ще й поганськими, язичницькими. Тому й не дивно, що на початок ХІV ст. вони поступово занепадають, втрачаючи свою первісну елітарність.

Безперечно, що в цю категорію особових імен, коли вони набули загального поширення в усіх давніх слов'янських племен, вкладався певний реальний зміст. Сучасні дослідники вважають, що вибір імені для новонародженої дитини зумовлювався певними забобонними міркуваннями, традиційною вірою в магічну силу слова й власного імені. І що в іменах завжди містилося добре віщування, побажання благополуччя, добробуту й хвали. Така думка має право на існування, хоч усі ці причини первісно не були визначальними, вони більшою мірою стосуються одноосновних імен, а не двоосновних.

Імена-композити з лексико-семантичного боку досліджені ще дуже недостатньо, тому зараз нелегко судити з усією певністю про їх справжню, первісну семантику. Дослідники, намагаючися пояснити значення імен-композитів, вбачають у них компоненти або з імперативним першим членом, в якому виражено побажання здобути славу ( Борислав, Ростислав ), бути мужнім і відважним воїном ( Будивой, Ратимир ), бути миролюбним або навіть мстивим ( Творимир, Мстивой, Мстигнєв ) чи й без імперативного першого елемента. Численні слов'янські імена на — слав пов'язуються з тим чи іншим виявом слави, інші імена пов'язуються з війною, героїзмом, відвагою ( Ратибор, Ярополк ), гостинністю ( Гостирад, Милогост, Доброгост ). Ще інші нібито втілюють забобонну побожність батьків до бога, який послав їм дитину й через відповідне ім'я дбатиме про неї ( Богумил, Богуслав, Богурад ), а також побажання на майбутнє позитивних рис своїй дитині ( Доброслав, Милонєг, Добромисл ) тощо. Але таке тлумачення давніх слов'янських імен надто прямолінійне, однобічне й поверхове, бо не пояснює і не пов'язує того, що ці ж компоненти часто-густо наявні і в етнонімах та топонімах. Якщо, скажімо, ім'я Мстислав містить у собі компонент із значенням «мстити», то як це значення віднести до назви річки — Мста ? Насправді ж усе у, здавалося б, прозорому імені значно складніше й глибинніше. Надзвичайно слушні в цьому плані слова польського мовознавця Олександра Брюкнера, що імена-композити творилися згідно первісного арійського способу, а спосіб цей передбачає врахування всього комплек<193>су релігійних та соціальних уявлень тогочасного суспільства. А це, в свою чергу, вимагає поглибленого підходу до тлумачення семантики таких двоосновних імен.

Конструктивною тут може бути помічена закономірність, що імена-композити були пріоритетом суспільної, племінної верхівки. Дослідники відзначають, що для давніх індоєвропейських народів характерне певне соціальне розмежування у виборі власного імені: суспільна верхівка мала двоосновні імена, а нижчі верстви — одноосновні, як правило, стилістично знижені. Дослідження польським ученим С.Роспондом давньоруської антропонімії Х-ХІV ст. на матеріалі «Повісті врем'яних літ» засвідчує, що двоосновні імена найчастіше зустрічаються і повторюються саме в правлячих династіях, що таким іменам притаманна найбільша продуктивність і династична елітарність, причому, зазначає дослідник, з часом вони ставали династичним табу. Так, наприклад, ім'я Володимир — найбільш уживане й мовби закріплене за Рюриковичами: його мали аж вісімнадцять представників цієї династії (Роспонд, 9). Отже, і східнослов'янський матеріал засвідчує, що в давньоруський період складні імена були привілеєм племінної верхівки, знаті — князів та членів їхніх родин, воєвод, жерців тощо. Простолюду такі імена були не властиві.

Це наштовхує на думку, що таке явище не випадкове і що воно мусить мати пояснення. І що це пояснення, очевидно, слід насамперед шукати в носієві двоосновного імені, тобто насамперед у племінного ватажка, князя, царя, у його соціальних і магічних функціях, у його місці в громаді, колективі, племені. Старовинний цар, як зазначає відомий мовознавець В.М.Топоров, виконував роль жерця, котрий не тільки знав космічну стуктуру, а й співвідносив її з соціальною будовою суспільства. Тобто жрець-цар визначав на рівні правил і релігійно-магічного права, яким чином мусить бути організована дана соціальна група (або їх сукупність) із тим, щоб вона відповідала космічному порядкові.