Дружина Шіви, його жіноча іпостась, звалася Деві — «Богиня» або Махадеві — «Велика богиня», а ще Геродот у V ст. до н. е. мовить, що таври, давні насельники Криму, поклоняються Діві (Геродот, 204). Діва ж виявляє не тільки етимологічну, але й функціональну спорідненість з індійською Деві. Поклоніння Діві рясно відбилося у назвах як у Криму, так і по всій Україні, а також у Болгарії, Польщі, Чехії, Румунії. Назви Парфеніт, Парфенон, Німфей, Діа, Киз - Таш, Киз - Аул, Киз - Кермен, Киз - Куле в Криму, назви річок Дівка, Дівиця, Дівуха, Дівоча, Дівочин, Дівошин, Дівчий в різних регіонах України пов'язані саме з нею. Святилища таврської Діви, як і індійської Деві, знаходились на узвишшях і стрімких урвищах, а на Україні, як і в іншому слов'янському світі, маємо численні Дівочі та Дівич -гори, наприклад, у Києві, Каневі, Трипіллі, Сахнівці.
Шіва мав ім'я Махеш — «Великий бог», його дружина — Махеші — «Велика богиня». Саме Махеші під іменем Мокоша входила до язичницького пантеону київського князя Володимира, причому вона тут була єдиним жіночим божеством, що засвідчує її виняткову важливість. Діва-Махеші була покровителькою і захисницею Херсонеса Таврійського, Корсуня літописних джерел, теперішнього Севастополя, а саме з Корсуня-Херсонеса Володимир приніс до Києва християнство, привів християнських священиків і привіз християнські регалії. Тож Хреститель Русі добре знав і херсонеську Діву-<143>Деві і її божественного чоловіка, котрий під іменем Влес стояв на Подолі в Києві, на березі Почайни. Ім'я Влес — слов'янський відповідник імені Вріш , із санскриту «Бик», що його мав Шіва-Рудра, тотожний слов'янському Родові. І Влес, і Вріш — «скотії» боги в своїх міфологіях.
Південь України, особливо ареал від Керченської протоки до Дністра, здавна вважається індоарійським, тобто пов'язаним з індійськими племенами. Кримських таврів від сіндів на Таманському півострові відділяла лише вузька Керченська протока, колись Боспор Кімерійський, назва якого пов'язується з кімерами-сувірами-сіверами (див. статтю «Індійські сувіри, українські сівери й кімерійці»). А таври й сінди — споріднені племена, як і меоти, дандарії, керкети, агри та інші, що теж входили до колись могутньої Боспорської держави, що існувала тут починаючи з VI ст. до н. е. Це знайшло відбиття і в боспорських написах. Так, лише в написі № 1137, знайденому в Анапі, засвідчено 11 імен Сінд, Сіндок , пов'язаних із сіндами (КБН, 673–676).
У «Махабгараті» — велетенському індійському епосі — згадується країна Дандадгара. Вона і давня Оріса, яка в епосі має назву Одра, згадуються поряд, що підтверджує їхнє сусідування і в географічному плані. А античні автори на території України знають плем'я дандарії , яке залишило по собі назви в Криму, на Таманському півострові й Південному Бузі.
З IV ст. до н. е. дандарії входять до Боспорської держави і включаються до титулатури її царів. Так, написи № 1037 і № 1038 титулують Левкона І і його сина Перісада «архонт Боспору й Феодосії, цар сіндів, торетів, дандаріїв і псесів» (КБН, 599–600). Така сама титулатура і в посвячувальних написах № 6 та № 6а з околиць Керчі, колишнього Пантикапея, столиці Боспору (КБН, 18–20). Відомий скіфолог В.І.Абаєв вважає, що дандарії на Південному Бузі й Кубані — одне плем'я, хоч і вважає його іранським. Інший дослідник, О.М.Трубачов, вважає, що дандарії — індоарійське плем'я, споріднене з таврами й сіндо-меотами. І індійський матеріал свідчить якраз на користь такої думки. Мешканці країни Дандадгари в «Махабгараті» — дандадгарії та дандарії в Україні виявляють спільне походження своїх назв — «жезлодержці», «скипетродержці», бо етнонім дандадгара розкладається на данда «жезл», «скипетр» + дгара «тримати», «держати» (СРС, 257). Слово данда нерозривно пов'язане з поняттям влади, воно входить в імена богів, царів і героїв, у важливі соціальні терміни й поняття, багато з яких стали в індійців іменами й прізвищами. Таке ім'я, зокрема, має сучасний індійський письменник, що пише тамільською мовою, Дандапані <144> Джеякантан, котрий, побувавши в Україні й під враженням Шевченкової «Катерини», написав роман «Сундаракандам» («Прекрасна квітка»), присвячений життю сучасної індійської жінки. Переклав цей твір українською Віталій Фурніка, одесит, відомий індолог, який жив і працював у Москві і який, на жаль, передчасно пішов з життя. Причому Дандапані означає те саме, що й ім'я Дандадгара — «Жезлодержець», «Цар», «Правитель» (див. статтю «Українські дандарії, індійські кияни»).
Читать дальше