Степан Наливайко - Таємниці розкриває санскрит

Цікаво відзначити, що коли чудесна корова Нандіні в «Махабгараті» називається Нандіні , то в іншому індійському епосі, «Рамаяні», вона називається Шабара, Шавара або Шабала . А ці епітети знову-таки означають «пістрявий», «рябий». Епос засвідчує і народ під таким іменем, і епітет бога Шіви, <91> наступника Рудри, тотожного слов'янському Родові. У санскриті слово нандіні означає ще й «дочка», тобто «та, що дає втіху/радість». Що теж не суперечить нашому тлумаченню, бо, за міфами, Нандіні — донька пракорови Сурабги.

Очевидно, щодо імен Сурабга та Європа слід прийняти ті обидва значення, про які щойно мовилося, тобто і «Прекрасна Ряба/Пістрява», і «Найутішливіша», «Найрадуючіша», маючи на увазі, що обидва епітети стосуються Землі, що виступає як Божественна Корова.

На початку статті зазначалося, що мудрець Васіштха — син Варуни й небесної танцівниці Урваші, яка спокусила багатьох богів і святих мудреців. За ту провину вона мусила стати дружиною земного царя Пурураваса, першого з царів Місячної династії, які володіли країнами Заходу. Пуруравас правив багатьма великими країнами, а також островами. Ці острови могли бути в Середземному морі, оскільки йдеться про Захід і про океан. А покровителем Заходу був Варуна, тотожний Посейдону і Дажбогу. Іще один епітет Варуни — Сіндгу , тобто Річковий . А останній із укладачів історії Аттики — Філохор (ІІІ ст. до н.е.), повідомляючи, що на острові Лемнос живуть пеласги, вносить цікаве доповнення: там вони називаються сінтіями Це не може не співвіднестися з сіндами, які жили на Таманському півострові й пониззі Дніпра, а також з етрусками, слідів перебування яких у Північному Причорномор'ї чимало. За Діодором Сіцілійським, пеласги першими запозичили створені фінікійцями знаки лінійного письма й дещо видозмінили його характер (нагадаємо, що Європа — донька фінікійського царя Агенора). Цим письмом, що мало назву пеласгічного, користувалися поети ще до Гомера. <92>

Грецька міфологія знає божество — юного красеня, покровителя мистецтв, співців та музикантів, що народився на плавучому острові, ще малим убив змія Піфона, який спустошував околиці Дельф. Воїн і пастух, під час Троянської війни він виступав на боці троянців. Мати й батько його — Лато й Зевс, а сестра — Артеміда, та сама, якій поклонялися загадкові таври в Криму, до яких під час тієї ж Троянської війни вона перенесла юну Іфігенію, доньку мікенського царя Агамемнона, що вів грецьке військо на Трою.

Атож, божество це — Аполлон. Проте, як виявилося, Аполлон — зайшлий у грецькій міфології, бо навіть у гомерівські часи він ще жахає своєю появою олімпійських богів, його сприймають як чужинця-зайду. Він прийшов до Греції з півночі, з країни гіперборейської, яка уявлялася стародавнім грекам обителлю богів і справедливості. Саме там Аполлон щороку зимував і зберігав свої стріли, саме там жили племена, які особливо шанували його і до яких він сам був найприхильніший. А навесні, закликаний величальними співами, повертався на Парнас у колісниці, запряженій білосніжними лебедями. Але й тоді гіперборейці не забували свого улюбленця, щороку виряджали на острів Делос, до вівтаря Аполлона, двох молодих дівчат зі священними дарами.

Академік Б. О. Рибаков детально простежив шлях гіперборейських дарів і встановив, що вони надсилалися з території на північ від Чорного моря, тобто із землі слов’ян і сусідніх із ними балтів. І цей висновок слушний, бо ще в часи Овідія, на зламі двох ер, у Північному Причорномор’ї особливо шанувалися Аполлон та його сестра Артеміда, яка мала культове ім’я Тавропола. <93>

Як роблять висновок дослідники, первісно Аполлон — божество, пов’язане з Небом і Землею, стріли його — палюче сонячне проміння, йому приносять у пожертву перші паростки всіляких рослин і злаків. А етруски сприймали свого Аплу, ототожнюваного з Аполлоном, як охоронця людей, худоби й посівів. Це, а також те, що витоки культу Аполлона слід шукати в Надчорномор’ї, спонукало вчених ототожнити його з українським Купалою, або Купалом, і досі не забутим на Слов’янщині й у Прибалтиці. Адже й Купала пов’язується з ідеєю Землі й Неба, з ритуальними багаттями в день літнього сонцеставу.

Стрибки через багаття властиві для українців, але вони властиві й для італійських венетів, що поклонялися Купавону, божеству, чужому грекам, але своєму для іллірійців і слов’ян.