Степан Наливайко - Таємниці розкриває санскрит

Отже, в нашому весiльному обряді поєдналися в залишках усi форми стародавнього парування — і вільне побрання, i увод, і купівля-продаж. Умичка й договiр колись iснували поряд, та так і відбились у нашому весiльному ритуалi. Стародавня приказка навіть радить: «Бери жінку зблизька, а крадь здалеку». Давнє умикання в нас iз часом змiнилося ходiнням жениха до дівчини, а ще пізніше — <261> приводом дівчини до жениха. Звідки в нашій мові й вирази «взяти дівчину заміж» та «віддати дівчину заміж». Умикання ще існувало за Ярослава Мудрого, бо Церковний Устав забороняє його і карає за нього.

Проте в українців порівняно донедавна існував ще один різновид шлюбу, досить специфічний як на теперішнє сприйняття, але він знову-таки має індійську паралель. Цей весільний звичай зафіксував француз Боплан, праця якого «Опис України» /XVII ст./ тривалий час була єдиним авторитетним джерелом з історії запорозького козацтва й звичаїв українців. У розділку «Як дівчата залицяються до парубків» він, зокрема, пише:

«Тут, на відміну від звичаїв і традицій інших народів, дівчина першою сватається до парубка, якого собі вподобала. Їхній традиційний та незламний забобон майже завжди дівчині в цьому допомагає, та й вона більш певна успіху, ніж парубок, коли б наважився першим свататися до обраної дівчини. Ось як це виглядає. Закохана дівчина йде до хати парубка, якого любить, у той час, коли сподівається застати вдома батька, матір і свого судженого. На порозі вiтається словами «Помагай боже! які значать майже те саме, що наше «Хай благословить Господь!» і є звичайним їхнім привітанням, коли заходиш до чиєїсь господи. Сівши в хаті, дівчина береться вихваляти того, хто припав їй до серця. Звертається до нього, називаючи Іван, Федір, Дмитро, Войтик, Микита, одним із тих найбiльш розповсюджених тут імен, та каже: «Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і любитимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий господар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене за жінку». Мовивши це, вона звертається з подібними словами до батька й матерi парубка, покірно прохаючи згоди на їхній шлюб. А якщо ж дістане відмову чи одговірку, буцімто парубок ще молодий і не готовий до одруження, то дiвчина відповідає, що не залишить їхньої хати, поки він її не пошлюбить і не вiзьме собi за жінку. А мовивши це, дівчина вперто стоїть на своєму і не виходить з хати, поки не дiстане того, що вимагає. Через кiлька тижнiв батьки змушенi не тільки погодитись, а й намовляють сина, щоб той пильніше придивився до дівчини, як до своєї майбутньої жінки. І парубок, бачачи, як завзято дiвчина бажає йому добра, відтепер починає дивитися на неї, як на свою майбутню володарку. Наполегливо просить у батьків дозволу її покохати. Ось як закохані дівчата в тому краї влаштовують свою долю, змушуючи батьків і суджених виконати своє бажання.

Як я вже говорив, батьки бояться накликати на себе гнів божий чи якесь інше лихо, прогнавши дівчину, бо вважають, що, так учинивши, навіки знеславлять <262> увесь її рід, який неодмінно їм за це помститься. Так само вони не застосовують для цього насильства, бо побоюються суворої церковної кари, яка передбачає в такому випадку епітимію, великий штраф і ганьбу для їхньої господи. Батьки так лякаються цих забобонів, що якомога швидше бажають уникнути нещасть, які могли б, безперечно, стати карою за те, що їхні сини колись відмовили дівчатам, які сваталися до них. Звичай, який я описав, водиться тільки між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні й нема великої різниці в їхніх статках» /Боплан, 73–74/.

Сватання дівчини до хлопця вважається відгомоном матріархату, воно здавна існувало в різних народів і не суперечило традиційним шлюбним звичаям. За середньовіччя це вже сприймалося як небажана форма сватання, проте певний виняток становили українці. У них він, натоді дещо призабутий, зажив новим життям. «Прийміть мене, мамо, я ваша невістка», — такими словами ще два століття тому українська дівчина починала сватання. І вона мала повне право казати так, бо хлопець тоді лише інколи наважувався свататися до дівчини, яка впала йому в око. З огляду на це побутував і вислів узяти заміж замість теперішнього піти заміж або вийти заміж . Дівчина пропонувала хлопцеві руку й серце, не заручаючися його згодою, і їй украй рідко відмовляли. Про силу цієї традиції свідчить звичай іще у XVIII столітті — злочинця, засудженого до страти, милували, якщо дівчина зголошувалася взяти його за мужа . Проте зі зростанням ролі чоловіка в суспільстві, звичай цей поступово забувався, і вже наприкінці ХІХ ст. сватання стало привілеєм виключно парубків. А роль дівчини тут звелася до сором'язливого колупання печі й подавання старостам весільних рушників.