Зиґмунд Фройд - Тлумачення снів

Пор. з «Désintérêt», який Кляпаред (Claparède, 1905) вважає елементом механізму засинання ( прим. авт.).

«Не буває цілком розумних снів, які не містять жодних невідповідностей, анахронізмів, жодного абсурду» ( фр.).

«Сон – це емоційна і розумова психічна анархія, це гра полишених на самих себе функцій, які здійснюються безконтрольно і безцільно; уві сні дух є духовним автоматом» ( фр.).

«Немає нічого настільки безглуздого, настільки недоладного, настільки потворного, що не могло б нам наснитися» ( лат.).

«Виробленню цих образів у розумовій сфері – які у притомної людини виникають здебільшого за участю волі – у сфері моторики відповідають певні рухи, що виникають у хворих на хорею чи параліч» ( фр.).

«цілу серію втрат у здатності мислення й міркування» ( фр.).

«1) спонтанна і ніби автоматична дія розуму; 2) хибне і непослідовне об’єднання ідей» ( фр.).

Так вимовлялося французькою; точніше було б «Жайлоло» – давня назва острова Галмагера (прим. пер.).

Дещо згодом ми навчимося розуміти сенс таких снів, зі співзвучними складами й алітераціями (прим. авт.).

«Сон не є безглуздям і не цілковито суперечить здоровому глузду» ( фр.).

«Отже, наші сни є засобом збереження цих послідовних особистостей. У снах, ми повернемося до старих поглядів на речі і тогочасних почуттів щодо них, до поривань і діяльності, які давніше володіли нами» ( англ.).

«Уві сні всі, крім сприйняття, розумові функції – інтелект, уява, пам’ять, воля, мораль – залишаються незмінними за своєю суттю; тільки вони застосовуються до об’єктів уявних і мінливих. Сновидець – актор, який на власну волю грає дурнів і мудреців, катів і жертв, гномів і велетнів, демонів і янголів» ( фр.).

Можливо тому, що маркіз – видатний синолог свого часу – трактат з керування снами «Les rêves et les moyens de les diriger; observations pratiques» опублікував анонімно ( прим. пер.).

«Маркіз д’Ерве наділяє розум під час сну цілковитою свободою дій і уваги, і він, здається, вважає, що сон полягає лише в обмеженні чуттів, у їхньому відверненні від зовнішнього світу. Таким чином, він вважає, що людина, яка спить, не відрізняється від того, хто пускає думки у вільний політ і відключає чуття. Різниця між звичайною думкою і думкою сплячого в тому, що у цього останнього вона прибирає видимої, об’єктивної форми і уподібнюється за сприйняттям до зовнішніх об’єктів, а пам’ять прибирає вигляду поточних обставин» ( фр.).

«Є ще одна відмінність, визначальна за значенням, а саме та, що розумові функції сплячого не забезпечують балансу, який підтримується у пробудженому стані» ( фр.).

«Образ сну є копією ідеї. Основною є ідея, видіння є лише доповненням. Коли це встановлено, треба пізнати, як стежити за перебігом ідей, навчитись аналізувати тканину снів; позірна непослідовність робиться тоді зрозумілою, найхимерніші конструкції виявляються простими і цілком логічними фактами… Ми здатні знайти пояснення навіть найменш логічним снам, знаючи, як аналізувати їх» ( фр.).

Ідеться про німецького лікаря і натураліста ХІХ ст. Ґ. Г. фон Шуберта ( прим. пер.).

Пор.: Haffner (1887) і Spitta (1882) (прим. авт.).

Блискучий містик Дю Прель – один з небагатьох авторів, кому я хотів би висловити своє співчуття за нехтування у попередніх виданнях цієї книги його позицією – заявляє (Du Prel, 1885, стор. 59), що двері до метафізичного світу, коли йдеться про людей, відчиняються не у реальному життя, а уві сні ( прим. авт. у вид. з 1914).

Бібліографію та критичну дискусію з цього питання можна знайти у Tobowolska (1900) (прим. авт. у вид. з 1914).

Пор.: критика у Havelock Ellis (1911, стор. 265) ( прим. авт. з 1914).

Цікаво ознайомитися зі ставленням Священної інквізиції до нашої проблеми. У трактаті Томазо Кареньї Tractatus de Officio sanctissimae lnquisitionis, 1659 р., виданої у Ліоні, 1659 р., читаємо таке: «Якщо хтось висловлює єресі уві сні, інквізитори мають скористатися з цієї нагоди, щоб вивчити спосіб життя особи, бо уві сні вона зазвичай повертається до того, що має на думці вдень. (за Dr. Ehniger, С. Урбан, Швейцарія). ( Прим. авт. у вид. з 1914). [Правильне ім’я автора трактату – Чезаре Каренья, помічник кардинала П’єтро Кампорі, єпископа Кремони. Згаданий трактат побачив світ у 1636 р., а під наведеною назвою вийшов другим виданням у 1641 ( прим. пер.)]