Зиґмунд Фройд - По той бік принципу задоволення

З одного боку, який щабель розвитку ми вважаємо вищим за решту – це, більшою мірою, питання нашої оцінки, а з іншого боку, наука про живі організми показує нам, що прогрес в одному аспекті дуже часто досягається або врівноважується регресом в іншому. Є також чимало видів тварин, дослідження ранніх форм яких показує, що їх розвиток на якомусь етапі набуває регресивного характеру. Прогрес так само, як регрес, може бути наслідком впливу зовнішніх сил, що змушують до пристосування, і роль інстинктів для обох випадків могла обмежитися тим, що закріпити вимушену зміну як джерело внутрішнього задоволення.

Багатьом із нас було б важко відмовитися від віри у те, що у природі людини закладене прагнення до вдосконалення, яке привело її на сучасну висоту духовного розвитку й етичної сублімації і від якого належить очікувати подальшого сприяння її розвитку у надлюдину. Проте я особисто не вірю в існування такого внутрішнього прагнення і не бачу жодного сенсу зберігати цю приємну ілюзію. Розвиток людини, як мені видається, не потребує іншого пояснення, ніж розвиток тварин, і те, що спостерігається у невеликої частини людей як постійне прагнення до подальшого вдосконалення, легко стає зрозумілим як наслідок того витіснення потягів, на якому побудоване все найцінніше в людській культурі. Витіснений потяг ніколи не перестає прагнути повного задоволення, яке полягає у повторенні вперше пережитого задоволення; усіх замін, реактивних утворень і сублімацій недостатньо, щоб звільнитися від стримуваної напруги, а з різниці між отриманим задоволенням і жаданим задоволенням потягу виникає спонукальний момент, який не дозволяє зупинятися на жодному з досягнутих станів, а, натомість, за словами поета, ungebändigt immer vorwärts dringt (Мефістофель у «Фаусті», I, кабінет Фауста) [22] У перекладі М. Лукаша, «[дух бентежний]… мчить усе вперед, усе чогось шука». . Шлях назад, до повного задоволення, зазвичай, перекритий перешкодами, які підтримують витіснення, і, таким чином, не залишається нічого іншого, як іти вперед іще вільним шляхом розвитку, без перспективи на завершення цього процесу і досягнення мети. Процеси утворення невротичної фобії, що є нічим іншим, як спробою втечі від потягу задоволення, дають нам прообраз виникнення цього уявного «прагнення до вдосконалення», яке ми, як на те, аж ніяк не можемо визнати за усіма людськими індивідами. Хоча динамічні умови для цього є повсюдно, економічні обставини тільки у рідкісних випадках можуть сприяти цьому феномену [23] Ференці прийшов до цієї концепції іншим шляхом. («Етапи розвитку сприйняття реальності», VIII його «Внесків до психоаналізу», 1916). Він пише: «Логічно простежуючи процес мислення, треба зважати на ідею тенденції до стабільності або регресу, що регулює органічне життя, а тенденції до прогресу, адаптації тощо виявляються тільки як опір зовнішнім подразникам» (прим. авт.). .

Поточний підсумок нашого обговорення, що встановлює різку протилежність між потягами Я і сексуальними потягами, коли перші прагнуть до смерті, а другі – до збереження життя, багато в чому нас не задовольняє. До цього треба також додати, що тільки для першого ми припускаємо консервативний або, точніше, регресивний характер, який відповідає нав’язливому повторенню, оскільки, за нашою концепцією, потяги Я безпосередньо походять від виникнення життя з неживої матерії та підвладні тенденції повернення до неорганічного стану. У картині сексуальних потягів, навпаки, упадає в око, що вони відтворюють примітивні стани живої істоти, але головна їх мета полягає у поєднанні двох диференційованих зародкових клітин. Якщо цього поєднання не відбувається, зародкова клітина вмирає, подібно до решти елементів багатоклітинного організму. Тільки за умови їх поєднання, статева функція може продовжити життя, надаючи йому подобу безсмертя. Проте яка важлива подія процесу розвитку живої субстанції повторюється статевим розмноженням або його попередником – копуляцією двох особин серед найпростіших? Ми не знаємо, як відповісти на це запитання, і нам було б тільки легше, якби вся наша гіпотетична побудова виявилася помилковою. Тоді зникла б суперечність інстинктів Я (смерті) і статевих (життєвих) інстинктів, а відтак втратило б сенс надавати особливого значення нав’язливим повторенням.

З цією думкою повернімося до однієї з порушених нами гіпотез і побачимо, чи можна буде її цілковито спростувати. Виходячи з нашого припущення, ми виснували, що все живе має померти внаслідок внутрішніх причин. Ми зробили це припущення так впевнено, бо давно звикли до цієї ідеї. Так заведено вважати, і наші поети зміцнюють нас у цьому переконанні. А можливо, ми вбачаємо в ньому певну розраду. Якщо вже судилося самому померти та втратити перед тим своїх коханих рідних, то хочеться радше коритися в цьому невблаганним законам величної природи, ніж випадковості, якої нібито можна б уникнути.