Зиґмунд Фройд - По той бік принципу задоволення

Це визначення інстинктивного потягу звучить дивно, адже ми звикли бачити в інстинктивних імпульсах прагнення до зміни та розвитку, а тепер маємо визнати зовсім протилежне, вияв консервативної природи живого. З іншого боку, нам дуже часто трапляються приклади з життя тварин, які нібито підтверджують історичну обумовленість потягів. Коли деякі види риб здійснюють важкі мандрівки на нерест для того, щоб відкласти ікру у певних водах, віддалених від їхнього звичного ареалу існування, то, згідно з інтерпретацією багатьох біологів, вони шукають лише попередні місця свого поширення, які вони колись поміняли на інші. Те саме стосується мандрів перелітних птахів, але пошук подальших прикладів стає зайвим, якщо ми згадаємо, що у явищах спадковості та у фактах ембріології маємо найпереконливіші докази органічного примусу до повторення. Ми бачимо, що зародок тварини змушений повторити у своєму розвитку – нехай навіть у побіжному зародковому вигляді – структуру всіх тих форм, від яких походить ця тварина, замість того, щоб поспішити найкоротшим шляхом до кінцевого образу. Цю обставину ми можемо пояснити з суто механічного погляду тільки незначною мірою і не можемо обминути історичний бік справи. Так само далеко вглиб історії тваринного світу заводить здатність заміщення втраченого органу утворенням іншого, ідентичного.

Слід одразу відзначити що, крім консервативних потягів, які змушують до повторення, є інші, які прагнуть до створення нових форм і ведуть до прогресу. Ми передбачаємо заперечення, що з цієї обставини випливає, і згодом повернемося до нього у наших міркуваннях. Однак на разі нас приваблює нагода простежити до останніх висновків припущення про те, що всі потяги прагнуть відновити попередній стан. Нехай це здасться надміру «глибокодумним» або прозвучить містично, однак ми всі прагнули до чогось подібного. Ми шукаємо тверезих результатів дослідження або обґрунтованого ним міркування, та прагнемо нічого іншого, лише достовірності.

Якщо всі органічні потяги консервативні, придбані історично і спрямовані до регресу, себто до відновлення колишніх станів, то всі наслідки органічного розвитку ми маємо зарахувати на кошт зовнішніх перешкод і ворожих впливів.

Елементарна жива істота від самого свого початку не повинна прагнути до зміни, а має постійно і за незмінних умов повторювати звичайний життєвий шлях. У кінцевому рахунку, саме історія розвитку нашої Землі та її динамічне розташування відносно Сонця наклали свій відбиток на розвиток організмів. Консервативні органічні потяги увібрали кожне з вимушених відхилень від життєвого шляху, зберегли їх для повторення, з чого виникає оманлива уява сил, що прагнуть до зміни та прогресу, тим часом як вони намагаються досягти давнішньої мети способами водночас старими й новими. Прикінцеву мету всіх органічних прагнень теж можна визначити. Консервативному характеру інстинктів суперечило б прагнення якоїсь мети, яка ніколи досі ще не була досягнута. Вона, радше, має бути стародавньою відправною точкою, яку живі істоти давно полишили і до якої вони знову повертаються всіма обхідними шляхами розвитку. Якщо ми хочемо зрозуміти, як досвід, у цьому розумінні, не допускає винятків, то визнаємо, що все живе вмирає від причин, які містить усередині себе, і повертається до неорганічного стану. Ми можемо ствердити: «Мета будь-якого життя – це смерть», і, озираючись назад: «Неживе з’явилося раніше за живе».

Свого часу, якісь зовсім невідомі нам сили пробудили у неживій матерії властивості живої. Можливо, то був процес, подібний до того, унаслідок якого у певному шарі живої матерії згодом утворилася свідомість. Напруга, що виникла тоді у до того неживій матерії, прагнула до врівноваження: це було перше прагнення до повернення у стан неживого. Тоді жива субстанція, мабуть, легко помирала – життєвий шлях, імовірно, був короткий, а напрямок його зумовлювався хімічною структурою молодого життя. Упродовж тривалого часу жива субстанція могла створюватися все знову і знову і легко могла померти, аж доки визначальні зовнішні обставини змінилися настільки, що стали змушувати живу субстанцію до дедалі більших відхилень від початкового життєвого шляху і до більш складних обхідних шляхів до досягнення кінцевої мети – смерті. Оці манівці до смерті, що надійно охороняються консервативними потягами, дають нині картину життя у розмаїтті його виявів. Якщо дотримуватися думки про винятково консервативну природу потягів, не можна прийти до інших припущень щодо походження і мети життя.