Деніел Ґілберт - Спотикаючись об щастя. Позитивна психологія

Наш мозок був створений для некстування, цим він і переймається. Коли ми гуляємо пляжем, мозок передбачає, наскільки твердим виявиться пісок, коли його торкнеться нога, і відповідно регулює натяг у коліні. Коли ми ловимо фрізбі [14] Фризбі – пластмасовий спортивний снаряд у формі диска діаметром 20—30 сантиметрів із загнутими краями. (Прим. ред.) , мозок передбачає, де опиниться диск, якщо ми перетнемо його траєкторію, і саме туди ми скеровуємо руки. Коли ми дивимося на краба-привида, що, прямуючи до води, ховається за деревинкою, мозок передбачає час і місце його появи та спрямовує наш погляд саме туди. Ці передбачення прикметні швидкістю й точністю, і важко уявити, яким було б наше життя, якби мозок цим не переймався й покидав нас у «цій миті», позбавляючи змоги зробити наступний крок. Проте не ці дивовижні й повсюдні автоматичні, безперервні, несвідомі передбачення найближчого, локального, персонального майбутнього дозволили нашому виду спуститися з дерев і одягти слакси. Це ті самі передбачення, до яких вдаються жаби на лататті, але не про них ідеться в моєму РЕЧЕННІ . Ні, різновид майбутнього, який творимо лише ми , – зовсім іншого типу.

Дорослі люблять ставити дітям ідіотські питання, бажаючи пореготати з таких же відповідей. Одне з найдурніших питань таке: «Ким ти хочеш стати, коли виростеш?» Дітлахів таке питання спантеличує і тривожить. Їм здається, що питання натякає на можливість і не вирости. Якщо вони й відповідають, то звучить щось на кшталт «буду продавцем цукерок» або «дереволазом». Ми регочемо, бо знаємо: шанси стати дереволазом або продавцем цукерок у них жалюгідні. Жалюгідні вони ще й тому, що, коли дітлахи достатньо подорослішають, щоб теж запитувати такі дурниці, для них ці професії втратять привабливість. Але зауважте: хоч подібні відповіді й здаються неправильними, вони справедливі щодо питання: «Ким ти хочеш бути зараз ?» Малята не можуть сказати, ким вони хочуть стати згодом , бо не розуміють, що означає «згодом» [15] C. M. Atance and D. K. O’Neill, «Planning in 3-Year-Olds: A Reflection of the Future Self?» у вид.: The Self in Time: Developmental Perspectives , eds. C. Moore and K. Lemmon (Mahwah, N. J.: Lawrence Erlbaum, 2001); and J. B. Benson, «The Development of Planning: It’s About Time», у вид.: Friedman and Scholnick, Developmental Psychology of Planning . . Тож, як виверткі політики, вони ігнорують поставлене питання й відповідають на те, на яке можуть відповісти. Дорослим, звичайно, легше. Якщо запитати мешканку Мангеттену років за 30, де вона хотіла б жити на пенсії, вона назве Маямі, Фенікс або інший осередок соціальних установ. Її може влаштовувати нинішнє дражливе життя в місті, але вона здатна уявити, що через кількадесят років цінуватиме бінґо й невідкладну лікарську допомогу більше, ніж художні музеї та мийників вітрового скла. На відміну від дитини, яка уявляє поточний стан, дорослий уміє роздумувати про прийдешність. У якусь мить на довгому шляху від високого дитячого стільчика до крісла-каталки ми пізнаємо, що таке згодом [16] Попри те що діти починають говорити про майбутнє роки у два, вони, схоже, до ладу цього не розуміють років до чотирьох. Див.: D. J. Povinelli and B. B. Simon, «Young Children’s Understanding of Briefly Versus Extremely Delayed Images of the Self: Emergence of the Autobiographical Stance», Developmental Psychology 34: 188—194 (1998); and K. Nelson, «Finding One’s Self in Time», у вид.: The Self Across Psychology: Self-Recognition, Self-Awareness, and the Self Concept , eds. J. G. Snodgrass and R. L. Thompson (New York: New York Academy of Sciences, 1997), 103—116. .

Згодом! Справді дивовижна ідея! Який потужний концепт. Казкове відкриття. Як люди навчилися уявляти послідовності подій, які ще не відбулися? Який доісторичний геній першим зрозумів, що можна втекти із сьогодення, просто заплющивши очі й перенісшись у день завтрашній? На жаль, навіть великі ідеї не залишають викопних решток для радіовуглецевого датування. І тому історія згодом втрачена назавжди. Але палеонтологи й нейроанатоми запевняють, що цей кардинальний прорив у драматичній еволюції людини стався впродовж останніх трьох мільйонів років, причому раптово. Мозок сформувався близько 500 мільйонів років тому, потім помалу еволюціонував протягом 430 мільйонів років у мозок перших приматів і ще 70 мільйонів – у мозок протолюдини. Потім невідь-що трапилося, версії розбігаються: від кліматичних змін до переходу до готування їжі. І тоді маса вже майже людського мозку раптово більше ніж подвоїлася за понад два мільйони років: від 570 грамів у Homo habilis до 1360 грамів у Homo sapiens [17] C. A. Banyas, «Evolution and Phylogenetic History of the Frontal Lobes», у вид.: The Human Frontal Lobes, eds. B. L. Miller and J. L. Cummings (New York: Guilford Press, 1999), 83—106. .