Світлана Журавель - Мистецтво бути незалежною. Або як стати щасливою в шлюбі

Чому ж так вийшло, що тільки зараз деякі жінки починають усвідомлювати, що означає бути незалежною? Адже не так давно ще наші діди і прадіди забороняли нашим бабусям і прабабусям не тільки бути незалежними, а й навіть думати про це. І лише з недавніх часів – пані «наважилися» відстоювати свою незалежність. Початком таких змін в суспільстві поклав феміністичний рух в Росії.

Фемінізм тоді формувався як громадський рух в середині XIX століття. Первинною метою жіночого руху було забезпечити жінкам доступ до оплачуваної праці та освіти. Пізніше головним завданням стало – добитися виборчого права для жінок. Воно було досягнуте влітку 1917 року, коли під тиском жіночого руху «Тимчасовий уряд» надав російським жінкам всю повноту виборчих прав.

Після Жовтневої революції більшовики спочатку співпрацювали з жіночим рухом. І завдяки такому союзу, феміністки нарешті просунули ті реформи, які не могли здійснити десятиліттями. Але при цьому радянська влада все ж не схвалювала існування незалежного жіночого руху, вважаючи його буржуазним.

Вона використовувала цей рух для реалізації власного проекту емансипації, спрямованого на політичну і економічну мобілізацію жінок в інтересах держави. Багато проблем жінок при цьому не вирішувалися, і саме ці проблеми виявилися на порядку вже нового феміністичного руху, що виник в кінці 1970-х років в дисидентських колах.

Тоді вийшов альманах «Жінка і Росія». Його редакторами були Тетяна Горічева, Наталія Малаховская і Тетяна Мамонова. Пізніше, в 1980—1982 роках, команда почала видавати журнал «Марія» і заснувала жіночий клуб.

Феміністські дисидентські журнали були присвячені проблемам, про які замовчували в радянському суспільстві. Вони робили особливий акцент на становище жінок: висвітлювали психологічні проблеми взаємин чоловіків і жінок, проблеми сімей, нерівну участь батька і матері у вихованні дітей, неповні сім'ї, аборти, пологи, згвалтування, становище жінок у в'язниці і бездомних жінок.

Багато дисиденток-феміністок були прихильниками християнських цінностей. Тому деякі автори називають цей рух «християнським фемінізмом».

Реакція на жіночий рух тоді була досить суперечливою: від співчуття і солідарності до засудження і нерозуміння; багато хто взагалі вважав його «непотрібним». За свідченням Тетяни Горічевой, жодна з учасниць колективу альманаху «Жінка і Росія», за винятком Тетяни Мамонової, не сміли називати себе «феміністками».

Члени жіночого дисидентського руху тісно співпрацювали з західними феміністками, як перебуваючи в СРСР, так і згодом будучи в еміграції. При цьому знайти спільну мову їм часто було складно через значні розбіжності християнської спрямованості радянських феміністок і принципової антирелігійної позиції західних.

Фемінізм на Україні з'явився приблизно 137 років тому. У 1884 році в місті Івано-Франківську (тодішній – Станіслав) з'явилося «Товариство російських жінок». А у Львові регулярно збиралися «жіночі віче». Там вони завзято відстоювали рівні з чоловіками права на виборах, і вимагали у міської влади дозвіл на отримання вищої освіти.

Пізніше жінки стали домагатися успіху в бізнесі і в політиці, все частіше піднімати питання про дискримінацію і тиск. Боротьба жінок за місце під сонцем привела до проблем в їх сім'ях – домашні обов'язки адже ніхто не відміняв… Чоловіки, в свою чергу, стали скаржитися на «непередбачуваного» суперника у вигляді жінки.

Нині до фемінізму ставляться як до чогось негативного, недоручного. Не так вже й багато українок беруть на себе сміливість назватися «феміністками». Одним нав’язали думку, що феміністки – це «агресивні чоловіконенависниці». У інших причини простіші. Як написала одна учасниця дискусії в Інтернеті:

«Мій улюблений до слова поцікавився, феміністка я чи ні, а як тільки я пустилася в розлогі міркування на цю тему, тут же перервав мене жорсткою фразою: «Я не хочу від тебе чути слово «фемінізм» по відношенню до себе! Інакше …».

Як бачимо, милі жінки, завойовування незалежності давалося нам нелегко. Я сама застала той час, коли мої батьки виховували мене з домішками ідеології «кам'яного віку». І тільки тепер, навчаючись на власних помилках, я намагаюся виховувати вже своїх дітей – в дусі свободи і незалежності.

Як виявилося на практиці, це не таке вже й легке завдання. Чому? Та тому, що саме моєму поколінню доводиться синтезувати в собі отримане виховання і нове бачення даного питання. І вже, виходячи з отриманого результату, прищеплювати правильне мислення своїм дітям.