Регіна Бретт - Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя

Тому подарувала те, що може подарувати письменниця. Я написала.

Увечері перед святом я відкопала свій перелік і сіла за комп’ютер. Я працювала доти, доки не написала сімдесят п’ять речей, за які люблю маму. Перелічила братів і сестер і відразу отримала десять пунктів. Чим більше я писала, тим більше пуста криниця в моєму серці наповнювалася малими й великими спогадами. Одні викликали сміх, інші — сльози. Я закінчила писати, коли на годиннику була третя ночі. Я видрукувала перелік, скрутила його в сувій і перев’язала стрічкою. Також видрукувала завантажений з Інтернету список найважливіших подій 1930 року — року, коли народилася мама. А ще я зробила сертифікат на день покупок та розваг і все це гарно запакувала.

Наступного дня я купила в іграшковій крамниці маленьку пластмасову корону, щоб мама цього дня була Королевою-Мамою. Я хотіла, щоб вона почувалась особливою, але не була впевнена, що роблю все правильно. Мамі завжди непросто давались її дні народження. У дитинстві тато видавав нам гроші, щоб ми щось купили мамі, але, хоч би що ми подарували, це завжди було не те, чого вона очікувала. Складалося враження, що день народження огортав її якимось таємничим смутком, тому вона не могла радіти.

Частина мене сподівалася на краще, але страх гіршого переважав. Я боялася, що всупереч усім нашим старанням цей день однаково не зробить її щасливою.

Ми з чоловіком заїхали по маму. Вона досі жила в тому самому будинку, де ми всі виросли. Під час тривалої поїздки до Коламбуса Брюс підтримував розмову, він питав маму про її життя і спонукав говорити. Мама почала розповідати історії, яких я ніколи раніше не чула. Вона розповідала, як важко було рости на фермі з батьками-емігрантами, які не вміли ні читати, ні писати англійською. Як важко було відпускати трьох братів на війну і не знати, що з ними. Як важко стало тоді, коли єдина сестра переїхала. Ось тільки мама жодного разу не сказала слова «важко». Просто отак вона жила.

На той час, коли ми приїхали до сестри, я усвідомила, як мало знаю про жінку, котра подарувала мені життя.

На вечірці я коронувала маму іграшковою короною, і всі стали називати її Королева-Мама. Вона цілий день її не знімала й усміхалася, ніби й справді стала королевою на весь день. Ми гомоніли, з’їли торт, а потім мама відкрила подарунки. Мої брати й сестри знали, що вона хотіла: сукню, блузку, книжку. Тоді я вручила їй сувій із подіями 1930 року. Мама поринула в спогади. Вона народилася того року, коли Кларенс Бердсай винайшов заморожену їжу, вчені відкрили Плутон і зробили прогноз, що людина висадиться на Місяць десь до 2050 року.

Ми всі гарно повеселились. А тоді щось на мене найшло. Замість того щоб вручити мамі перелік вдячностей, я розгорнула його й зачитала вголос: «Сімдесят п’ять років!!! Ти наповнила їх стількома дарами. Я дякую тобі за них, а ще я дякую Богові за те, що ти в мене є».

Я подякувала мамі за те, що вона відмовилася від кар’єри, яку хотіла б зробити, і залишилася вдома доглядати нас. За те, що всі ці роки вона прожила з батьком, хоча багато жінок по всій країні розлучалися через дрібниці. За солодощі в наших великодніх кошиках і перевтілення в зубну фею. За те, що робила кожне Різдво таким чарівним, що ми навіть чули цокання копит північних оленів на нашому даху. За те, що давала нам гроші, щоб ми купляли одне одному різдвяні подарунки й зрозуміли, що суть свята не лише в тому, щоб отримувати, а й у тому, щоб дарувати.

За те, що навчила нас міняти підгузки так, щоб не нашкодити ні дитині, ні собі. За спонтанні польки у вітальні. За знайомство з піснями Перрі Комо, братів Міллс та Мітча Міллера. За те, що весело наспівувала на кухні — це була найкраща у світі музика.

За домашній томатний суп, горіховий рулет і сосиски в тісті. За те, що плела різдвяні зірки для наших ялинок і шила покривала для наших ліжок. За те, що дозволяла нам щодня дивитися комедійний серіал.

За те, що будила нас до школи щодня, а іноді і п’ять разів на день. За такий гарний почерк на шкільних записках, такий гарний, що годі було його підробити. За всі хвилювання, коли ми забували вдома шкільні проекти, розлучалися з хлопцями чи ходили на побачення не з тими. За те, що дозволяла нам використовувати пусті банки з-під мийних засобів як водяні пістолети. За те, що не карала нас навіть тоді, коли ми запускали на подвір’ї феєрверки. І за те, що не завжди виказувала нас татові.

За те, що навчила нас зачиняти холодильник, адже це не кондиціонер. За те, що витримала наші уроки гри на фортепіано. За те, що мила нам волосся в кухонній мийці, поки у ванній не було душу. За те, що познайомила мене з творчістю своєї улюбленої колумністки Ерми Бомбек.