Бретт Регіна - Будь дивом - 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим

Генрі Лакхардт виріс у сільській місцевості Західної Вірджинії. Йому було п’ять років, коли його сестра Роуз стягла з плити каструлю з окропом і вилила його на себе. Семирічна дівчинка померла від опіків. Генрі працював у шахтах, потім переїхав до Акрона, вступив до армії й отримав «Бронзові зірки» в Нормандії, Арденнах та на Рейні. Він побудував собі скромний будиночок і працював на шинному заводі, аж поки у 1962 року не вийшов на пенсію. Генрі був звичайнісіньким мешканцем малого містечка, який ніколи в житті не витратив на себе навіть десяти центів. Носив сорочки, яким було більш ніж тридцять років і штани з латками на колінах. Щотижня витрачав на харчі не більше за п’ятнадцять доларів. Їздив на «олдсмобілі» 1972 року випуску аж до 1999-го — року його смерті. Генрі виповнився 91 рік, він проїхав лише 20 000 миль.

Усі були шоковані, коли дізналися, що він залишив 1,4 мільйона доларів опіковому центру дитячої лікарні Акрона. Чоловік, у якого майже нічого не було, збирав усі свої кошти, щоб залишити їх у спадок заради порятунку маленьких дівчаток — таких, як його сестра Роуз.

А ще був Ренді Стенґ, який одного вечора виступив із промовою всього свого життя в ратуші рідного містечка Бей-Віллідж, штат Огайо. Інші мешканці міста прийшли туди скаржитися на створення парку для занять скейтбордом і велосипедним спортом. «Не будуйте цього біля мого подвір’я», — казали вони. Ренді виголосив пристрасну промову на захист парку і розповів, що живе зовсім поряд із тим місцем. Сказав, що йому не заважатиме галас і світло баскетбольних майданчиків, не дратуватимуть фрисбі та м’ячі для гольфу й баскетболу, що приземлятимуться на його подвір’ї.

— Я виступаю за створення парку для велосипедистів і скейтбордистів, — сказав він. — Дозвольте запитати, невже в тих містян, які протестують, немає дітей та онуків? Невже вони самі ніколи не були дітьми?

Він гаряче підтримував ідею й запропонував міській раді збудувати парк біля його будинку. «Ви хочете розмістити його на північ від баскетбольного майданчика, звідти до мого будинку — 15 метрів», — сказав чоловік.

А тоді раптом замовк. Завершивши свою промову, він знепритомнів. Лікар та медсестра намагалися привести його до тями, але марно. Ренді Стенґу було 55 років. Він залишив дружину й чотирьох дітей. А ще залишив нам усім спадок — нове бачення того, як треба жити.

Ми постійно чуємо, як люди кажуть, ба навіть погрожують: «Тільки не на моєму подвір’ї». Можливо, ви теж колись так казали. Особисто я визнаю, що робила це. Яким було послання Ренді? Я настільки вірю в мою спільноту і в чужих дітей, що закликаю створити парк на моєму задньому подвір’ї. Коли мешканці Бей-Віллідж схвалили цю ідею, парк назвали на честь Ренді.

Мені імпонує порада, що її дав своїм послідовникам святий Франциск Ассізький:

Ясно вдивляйся в кінець свого життя. Не забувай про свою мету і призначення як Божого створіння. Те, чим ти є в Його очах, — тим ти і є, і більш нічим.

Не дозволяй світським турботам і тривогам чи тиску роботи витіснити з тебе божественне життя або голос Божого Духа, що керує твоєю великою метою — вести людство до єднання. Якщо відкриєш себе Богові і план Його залишить відбиток на твоєму серці, Бог відкриє Себе тобі. Пам’ятай, що коли покидатимеш цей світ, ти не зможеш узяти нічого з того, що отримав, — ані зів’ялі символи слави, ані пастки влади — але візьмеш тільки те, що віддав: повноту серця, збагачену чесним служінням, любов’ю, жертовністю й мужністю.

Ось так ти завершиш своє життя. Залишиш спадок, який час не зможе знищити. Бо він буде в серцях інших людей.

Скільки потрібно людей, щоб змінити світ?

Одна людина.

Байдуже, скільки в тебе грошей, скільки часу тобі лишилося, скільки в тебе енергії. Неможливо бути надто старим, надто хворим, надто розбитим чи розчарованим, щоб служити Богу. Кажуть, що кінець людини є початком Бога. Коли я перебувала в жахливому стані після хіміотерапії та щоденного опромінення, ці слова щоранку мене надихали і змушували вставати з ліжка й робити крок назустріч життю: «Якщо ти сьогодні прокинулась, у Бога ще є плани щодо тебе».

Я наклеїла ці слова на свою книгу для ранкової медитації після того, як побачила їх в одній газетній статті. Ще не кінець — допоки Бог не скаже, що тобі вже час. І якщо ти й досі тут, є причина.

І, може, не одна.

Мої друзі, які перебувають на реабілітації, щороку в червні відвідують заходи на честь дня заснування Спільноти анонімних алкоголіків. Цю традицію започаткували в Акроні, що в Огайо.