Бретт Регіна - Будь дивом - 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим

Мелінда проаналізувала всі подробиці справи. Найбільше її занепокоїв той факт, що коли її маленька племінниця прийшла до тями і побігла до сусідів по допомогу, сусідка не викликала поліцію. Жінка змусила дівчинку чекати під дверима, поки складала речі в сумочку, а тоді відвезла її додому. Мелінда не могла зрозуміти, чому жінка відмовилася викликати поліцію і не дозволила дівчинці зайти. Тож її зацікавив співмешканець сусідки — Ерл Манн. Він жив із цією жінкою та її трьома доньками. Коли Мелінда це з’ясувала, Ерл уже перебував у в’язниці за жорстоке поводження зі своїми дітьми — у тому самому закладі, де відбував покарання Кларенс. Одного разу Ерл викинув недопалок, і Кларенс його підняв. Він надіслав його Мелінді, і та переконала своїх адвокатів провести ДНК-аналіз. ДНК Ерла збіглася з тією, яку знайшли на місці злочину.

Чоловіка Мелінди випустили з в’язниці після семи років ув’язнення.

Інший чоловік вийшов із в’язниці через двадцять років, хоча йому оголосили смертний вирок. Один священик повірив йому й заступився за нього. Панотець Ніл Какут відвідує в’язниці, де перебувають ті, кому оголосили смертний вирок в Огайо, і пропонує свою духовну допомогу. Він знає, що нічого не може вдіяти зі смертними вироками, однак цей служитель католицької церкви допоміг позбутися такого вироку одному чоловікові. Коли він з’ясував, що Джо Д’Амбросіо може бути невинним, то привіз додому кілька коробок із документами і почав розслідувати цю справу.

Він знайшов чимало порушень у справі, яка запроторила Джо до в’язниці, і суд призначив нове розслідування. Під час першого слідства прокуратура приховала десять фактів ключових доказів — цю інформацію просто не надали присяжним, а вона, швидше за все, привела б до вердикту «не винен».

Джо не було де жити, поки він чекав на нове розслідування. Він не мав куди піти. Поки він сидів у в’язниці, його батьки померли. Удова, бабуся чотирьох онуків, яка ледве його знала, дозволила йому пожити в себе. Розалі Лі познайомилася з ним завдяки своїй доньці, яка колись із ним товаришувала — за кілька років до того, як його звинуватили в убивстві.

Роками вона приїздила до в’язниці суворого режиму, щоб навідати Джо. До нього рідко приходили відвідувачі. Батьки його вже померли, а дві сестри жили у Флориді. Протягом двадцяти років чоловік називав її мамою. А коли в нього був день народження, вона купувала кекси в торговельному автоматі і встромляла в них хлібні палички, бо свічок йому не дозволяли.

— Це син, якого в мене ніколи не було, — сказала вона мені. Її чоловік — його теж звали Джо — помер. Коли на свята вона приходила на цвинтар, то клала квіти на його могилу і на могили батьків Джо.

Суддя дозволив чоловікові переїхати до Розалі, поки той чекав на нове судове засідання. Жінка приготувала для Джо маленьку кімнатку з телевізором, телефоном і стереосистемою. Розалі довелося відмовитися від визначника номера й автовідповідача, щоб до телефону можна було під’єднати електронний пристрій, який стежив за пересуванням Джо.

А через кілька місяців суддя оголосив, що в новому розслідуванні немає потреби. І Джо Д’Амбросіо став вільною людиною. Панотець Ніл назвав Розалі справжнім благословенням. «Вона не тільки чує Євангеліє, — сказав він. — Вона за ним живе».

Потрібна неабияка мужність, щоб простягти руку людині, про яку світ волів би забути.

— Я просто намагаюся бути доброю християнкою, — сказала Розалі.

А для цього потрібна справжня мужність.

Дивовижно, як багато можна дізнатися про людину на її похороні.

Похорон змушує тебе переглянути власне життя, запитати в себе, звідки ти прийшов, куди йдеш і що залишиш по собі, коли твоя земна мандрівка завершиться.

Коли помер чоловік моєї подруги Марджі, я дізналася, що цей спокійний чолов’яга сміявся так щиро й гучно, що про це ніхто не міг забути. Ґреґ Лофаро працював у консультаційній програмі Кентського державного університету, де створювали аудіозаписи для тренінгів. На похороні його колеги розповіли, що зазвичай використовують касети для повторних записів, однак Ґреґ сміявся так голосно, що його сміх просто неможливо було стерти з плівки.

Якось одна жінка, з якою я перебувала в спеціальному закладі для усамітнення й медитації, розповіла мені, що була на похороні, де прощальну промову виголошувала 9-річна дівчинка. Коли вона підійшла до мікрофона, усі затамували подих. «Бабуся фарбувала губи і їздила в машині з опущеним верхом», — сказала вона. І все. Чудовий спосіб описати те, як бабуся любила життя!