Бретт Регіна - Будь дивом - 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим

Він писав, що всі ми будуємо своє життя так, щоб захиститися від образ і одне від одного, а зрештою — від самого життя. Ми закриваємося від інших, щоб себе захистити, але насправді не стаємо вільними — це наші страхи беруть нас у полон. Ми закриваємо в собі злякану людину, яка не хоче дорослішати.

Як залишатися відкритим? Майкл Сінґер стверджує, що секрет полягає в тому, щоб більше не закриватися. Серед нас багато таких, хто потерпає від блокування серця, спричиненого страхом. Письменник Еммет Фокс порівняв цей відкритий духовний канал із водопровідним шлангом. Коли поливаєш газон, по ньому тече нескінченний потік води. Та якщо її щось заблокує, вона не тектиме. Якщо наступиш на шланг або зігнеш його — потік припиниться. Вода — джерело — усе ще там, але її провідника заблоковано.

Значну частину свого життя я намагалася себе захистити, щоб мені не завдали болю. Я навчилася професійно закриватись, але потім зрозуміла, що світ дає тобі більше можливостей, якщо залишаєшся відкритою. Він стає по-справжньому магічним місцем. Я хочу розповісти вам про один зимовий вечір, коли одна жінка відкрила своє серце — і розпочалася справжня ланцюгова реакція.

У березні я планувала поїхати на Клівлендський міжнародний кінофестиваль разом із чоловіком, але майже всі дороги були перекриті. Снігу було стільки, що ніхто не наважувався висунути носа на вулицю. Ми знали, що наше авто навряд чи зможе виїхати з двору. А якби й змогло, то навряд чи нас врятує навіть Американська автомобільна асоціація. У такий вечір годі й шукати вантажівку з буксиром. Тільки дурень сів би за кермо в такій ситуації. Принаймні я так вважала.

Чоловік зі мною погодився, а за кілька годин запропонував: «Ходімо десь повечеряємо. Прогуляємося пішки». Пішки? Мій чоловік хоче прогулятися? Виникла спокуса помацати його чоло. Його й справді лихоманило — від того, що доведеться провести вечір удома. Для такого екстраверта, та ще й у суботу — це занадто.

Він одягнув куртку, що скидалася на спальний мішок із рукавами. Цьому «ескімосу» довелося дивитися в люстро, щоби зрозуміти, як застебнути всі ці гачки, блискавки та липучки.

Ми продерлися крізь засніжену доріжку коло будинку і неквапно пішли до джазового клубу й ресторану «Nighttown», розташованого за півмилі від нашого будинку. На вулицях було темно — і жодних перехожих. Удалині брели примарні фігури. Ми не побачили жодного авто.

У ресторані ми повечеряли й зігрілись, а потім потеревенили з персоналом і пішли додому. Мені хотілося якнайшвидше туди дістатися. Нам треба було підніматися на схил, а мої замерзлі джинси в теплому приміщенні відтанули і стали геть вологими.

Крізь сніг ми помітили три пари габаритних вогнів — вони блимали, мов червоні очі. Позашляховик і мінівен зупинилися, щоб допомогти автівці, яка застрягла на пагорбі. Вона не могла їхати засніженою дорогою і повзла вниз. «Який дурень сів за кермо?» — подумала я.

Немолода жінка, яка сиділа за кермом, опустила віконце. Я спробувала допомогти їй, але колеса її «кадиллаку» не мали зчеплення з дорогою. Через кожні кілька метрів вони просто прокручувались. Їй не вдасться видертися на цей пагорб. Жінка їхала додому — щоб туди дістатися, треба було ще проїхати десять миль. Що вона тут робила в таку негоду?

— Я цілий день працювала в клівлендській клініці, — пояснила вона. — Я медсестра.

Медсестра? О Боже! Ми повинні були допомогти їй дістатися додому. Я кинула оком на пагорб. Навіть якщо їй вдасться на нього видертися, де гарантія, що вона не застрягне деінде? А далі не буде нікого, хто зміг би їй допомогти. Я дуже засмутилася.

Чоловік із позашляховика дістав довжелезний трос. Він хотів витягти її авто на пагорб, але не міг його закріпити. Тоді керувати почала жінка з мінівена. Вона сказала, що її звуть Анджела, і звеліла медсестрі пересісти на пасажирське сидіння й дати їй кермо. Анджела крикнула моєму чоловікові, щоб він сів у її мінівен і штовхав машину жінки вгору. Я не знала, що мені робити, а тому просто сіла на заднє сидіння.

Мінівен легенько штовхнув «кадиллак», а потім ще раз і ще — аж доки той не почав повільно повзти вгору. Замість того щоб зупинитися на вершині пагорба, Анджела їхала далі. Мій чоловік — за нею. Він і гадки не мав, кому належить ця машина і куди ми їдемо. Я теж.

Лоретта — так звали медсестру — розповіла, що їй 75 років і що вона працює в клініці 51 рік. «Якщо я піду на пенсію, то можу забути, що зранку мені потрібно встати з ліжка», — жартувала вона.