Бретт Регіна - Будь дивом - 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим

Та однієї п’ятниці Вільям прийшов додому і побачив лампочку, що блимала на автовідповідачеві. 17-річна Беккі потрапила в автомобільну аварію. Джип «черокі», яким вона їхала, занесло на снігу, він кілька разів перекинувся й приземлився на дах. У Беккі були зламані тазові кістки, ребра і потрощений череп.

Коли Вільям приїхав до лікарні, вона вже померла. Чоловік сів біля ліжка на коліщатах, на якому лежало її тіло. Узяв її холодні пальці в теплу долоню й поглянув на обличчя, яке всуціль вкривали синці. Вона навіть не встигла закінчити школу… Батько плакав протягом двох годин і казав доньці, що вона була для нього цілим світом, як він її любить, як хотів би, щоб вони були поряд протягом усіх тих місяців, що їх змарнували.

Він молився і просив дива, просив, щоб вона потисла йому руку, поговорила з ним хоча б кілька хвилин. І сказав їй усе, що не встиг сказати, поки вона була жива.

Я ніколи не забуду його розповідь про останні миті, які він провів з донькою. Багато з нас можуть мучитися подібними докорами протягом усього життя. Майже щоразу, коли я підписую свої книжки, до мого столу підходить людина, яка вже кілька років не розмовляє з сином чи донькою. І кожен чекає, що перший крок зробить інший.

Чому б тобі не зробити цей перший крок? Мої друзі, які брали участь у програмах реабілітації, що складаються з 12 кроків, навчили мене не обтяжувати жодні стосунки обрáзами та гіркотою. Вони спонукали мене скласти список усіх людей, яких я образила своєю діяльністю чи бездіяльністю, і поміркувати про відновлення стосунків.

А тоді я зачитую цей список Богові й молюся, щоб він допоміг мені помиритися. Я не чекаю, що інша людина поступиться, адже цього може взагалі не трапитись. Я роблю крок назустріч, навіть якщо винна значно менше. Тоді інша людина майже завжди визнає і свою провину. Та навіть якщо ні, мої розум та серце — чисті.

Іноді я молюся і прошу готовності до примирення, але воно завжди успішне і, на щастя, ніколи не буває надто пізно.

Чому б тобі не зробити перший крок?

Гамір зазвичай здіймається, коли починається очікування.

І байдуже, чекаю я гарних чи поганих новин, перебуваю на вершині гори чи в долині, — у будь-якому випадку з’являються найгірші сценарії в стилі «рок і морок». Перше, що спадає на думку, — шукати відповіді в усіх, кого я знаю, але це тільки посилює гамір.

У моєму житті були два випадки, коли я відчувала дар мовчання так глибоко, що воно здавалося священним.

Коли в 1998 році я знайшла у грудях пухлину, у моїй голові заговорили голоси: «Це просто кіста… Це доброякісна пухлина… Це рак». У кожного була історія зі щасливим або жахливим кінцем: про матір, тітку, сестру чи собаку, що померла від раку.

Я намагалася зробити все, щоб цей галас ущух, молилася про звичайну, банальну, дякую-моїй-щасливій-зірці доброякісну пухлину. Та глибоко в душі я була страшенно налякана. Пухлина росла так швидко! Поки я чекала на результати аналізів із лабораторії, мені здавалося, що вона росте щодня. Спочатку вона була завбільшки з мигдальний горіх, потім — як половинка волоського, а потім як цілий волоський горіх. Можливо, я просто збожеволіла. Я просто не могла приглушити страхи, що кружляли в моїй голові.

А одного разу я поверталася додому пізно ввечері після виступу в церковному притулку і заблукала на темній звивистій дорозі в долині Каяхоґа. Була майже північ, а щоб дістатися додому, мені знадобилася б іще година. Дерева росли близько біля дороги, а від річки здіймався туман, ховаючи від мене шлях. Я уповільнилась — і авто майже повзло по дорозі. Раптом навколо мене нізвідки почали з’являтись олені. Я їхала просто посеред оленячого стада. Довелося зменшити швидкість до 8 кілометрів на годину, щоб не зіткнутися з жодним із них. А вони зовсім не поспішали — блукали навколо моєї машини, ліниво переходячи дорогу.

І мене огорнув спокій. Глибоке відчуття спокою передавалося мені від оленів. Я сиділа в абсолютній тиші — усі звуки зникли. Ця тиша була як велетенська гумка. Вона стерла розгубленість, страх і нескінченний галас, що його здіймали голоси в моїй голові. Моя поїздка перетворилася на молитву. Дивно, але саме в цю мить я зрозуміла, що зі мною все буде гаразд, навіть якщо пухлина злоякісна. Я ніколи не забуду дар, що його дали мені ті олені, дар оцієї мовчазної ночі, дар оцього спокою.

Тоді я усвідомила, що іноді відчуття розгубленості — це складова тривалої подорожі, яку називають життям. Я не завжди обирала манівці, як, наприклад, шлях раку, однак часом ці шляхи самі мене обирали й вели туди, куди я мала потрапити.