Бретт Регіна - Будь дивом - 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим

свого вчителя, який так тобі набрид, свого невгамовного брата,

як Марію і Йосифа, знайом із Ісусом

кожного, кого зустрічаєш:

касирів із «Giant Eagle», водіїв, які розмовляють по телефону за кермом,

друзів, спогади про тих, кого любиш, — тих, хто давно вже пішов із життя.

Це справжня честь — розділити Ісусові муки

і нести Його дивовижне милосердя незнайомцям.

Дивовижне милосердя. Саме воно сповнювало його аж до самого кінця.

Коли у віці 77 років він помер, його поклали до дивної труни. Вона була настільки глибока, що доводилося нахилятись і зазирати до неї, щоб побачити покійного. Труна була саморобною. Коли дядько лікувався від раку, вони з тіткою познайомилися з маленьким хлопчиком із родини амішів, якого треба було возити до лікарні на лікування від лейкемії. Дядько з тіткою почали привозити його і відвозити додому. Труну для мого дядька виготовила родина цього хлопчика.

Я сумую за щоденними електронними листами від мого дядька, але й досі щодня бачу його в хлопчикові, що збирає візки в торговельному центрі, у водіях, які говорять по телефону, у звичайних вірянах. Реліквії святих є всюди — вони довкола нас.

Якось я почула такий вислів: «Святий — це той, хто знає, як сильно його любить Бог». І абсолютне розуміння цього полягає в тому, що ти живеш, не вимагаючи нічого від інших. Це любов до Бога та інших людей у найвищому її вияві.

Зовсім необов’язково мати надприродні здібності, щоб бути святим. Святість не означає, що людина перетворюється на надлюдину. Це означає, що ти людина вповні. Святість не є привілеєм для обраних — це риса, яка може бути притаманна кожному з нас.

Ця родина потребувала допомоги.

Лікарі відмовилися від їхнього сина. «Він має перебувати в спеціальному закладі», — сказали вони.

Батьки з ними не погодилися.

Родина Джонсів переїхала до мого рідного містечка Равенни, що в Огайо, 1969 року, коли я вчилась у 8 класі. Хтось із парафіян нашої церкви з’ясував, що вони потребували допомоги, і вирішив залучити до цього учнів католицької школи. Одна жінка обрала кількох із нас як волонтерів, які мали допомагати цій сім’ї вдома.

Діана Плау, жінка з доброю душею, хотіла навчити нас служити іншим. Ми й раніше проводили один недільний ранок — з 6 години до 12 — у церкві, готуючи пончики для благодійного розпродажу. Хіба цього мало?

Діана хотіла, щоб ми допомагали Томмі. Він був фізично і розумово відсталим. Наше завдання полягало в тому, щоб займатися з ним «фізіотерапією» щосуботи. Родині потрібна була команда, яка приходила б до них двічі на день і робила фізичні вправи з Томмі. Діана привела п’ятьох.

Спочатку я просто ненавиділа туди ходити. Робота була важка, але не приносила результатів. Принаймні таких, які можна було помітити. Однак мені подобалася Діана. Вона була дуже гарна, мала вогняно-руде волосся та спілкувалася з нами так, ніби ми були вже дорослими, а не ученицями середньої школи.

Тиждень за тижнем ми проводили цілі години в підвалі будинку Томмі, намагаючись змусити його проповзти через хитромудрий винахід на підлозі. Він нагадував дерев’яний тунель, а замість даху в нього були мотузки, закріплені хрест-навхрест, щоб хлопчик не міг утекти. Ми мали змусити його доповзти до кінця. Томмі це ненавидів, як і ми самі. Він стогнав і гарчав, чіплявся за мотузки, заплутувався в них і пручався, поки ми намагалися його розплутати.

Цей підвал нагадував кабінет фізіотерапії з найрізноманітнішими ділянками, які використовувалися для фізичних вправ і розтяжки Томмі. Йому треба було займатися вранці і ввечері. Ці заняття потребували присутності п’ятьох людей — четверо тримали його за кінцівки, а п’ятий — за голову. Томмі лягав на стіл, а кожен із нас ставав коло його руки або ноги, щоб рухати ними, коли пролунає команда. Ми неначе допомагали йому плавати в повітрі. Один із нас ставав коло його голови, щоб тримати її і повертати з боку в бік. Ніхто не хотів бути на цьому місці. Томмі пускав слину, плювався і хапав за волосся. Треба було бути дуже обережними й не підносити пальці до його рота, бо він міг укусити — принаймні так нам казали. Ми прислухалися до цієї застороги.

Нам було по 13 років, а Томмі був на 2 роки старший за нас. Але коли він хапав нас за волосся, махав руками й ногами і гарчав, здавалося, що він зовсім маленький. Він не міг нічого робити самостійно — навіть сідати, повзти чи самостійно їсти. Важке випробування фізичними вправами, мабуть, було для нього дуже болісним, однак нам треба було розім’яти його м’язи, щоб вони не атрофувалися. Томмі опирався кожному рухові.