Бретт Регіна - Будь дивом - 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим

Ми спали на похідних ліжках. Стежили, щоб простирадла не торкались підлоги, і міцно застібали рюкзаки, щоб туди не заповзли тарантули. Кажани вільно залітали до кімнати. Солодкий аромат бананів та манго з ринку змагався зі смородом посліду від курей, індиків та свиней. Вулиці вкривав шар сміття. Нас будили двигуни автобусів — вони гули, мов вантажівки. А за декілька кварталів гучно лунала музика.

Ми найняли перекладача й вирушили на пошуки Хосе. Ця країна — справжній рай, у якому є море, пісок, небо, гори, вулкани та кокосові дерева. Місцевий священик допоміг нам знайти Хосе — хлопчик жив коло підніжжя вулкану в Нехапі разом зі своєю бабусею Едуардою Моралес. Він мешкав неподалік ґрунтової дороги на відстані 50 миль від Сан-Сальвадора. Хосе був тихим, знесиленим хлопчиком, позбавленим батьків. Під час війни Едуарда втратила всіх, кого любила, окрім Хосе. Вони жили в мазанці, меншій, ніж гараж для однієї машини. Спали на одному ліжку — низькому, збитому з дерев’яних дощок. У хатинці не було ані електрики, ані води.

Едуарда, яка завжди збирала своє сиве волосся в пучок, страждала від малярії, артриту й постійного недоїдання. Її сина вбили солдати, а онук втратив ногу на партизанській міні. Кожного дня вони боролися за виживання, харчуючись тим, що вдавалося знайти або заробити. Мати покинула Хосе невдовзі після його народження, а батька застрелили солдати, коли той працював у полі.

Хосе Раулю Моралесу було 11 років, але він поводився так, ніби йому 61 рік. Протягом усього життя він намагався уникнути кулі. І за все життя лише одного разу жив спокійно — 12 тижнів в Огайо, де йому ставили протез. Війна стала невід’ємною частиною його життя, як збирання цукрової тростини чи перемелювання кукурудзяних зерен на борошно для вечері. Протягом 12 років громадянської війни в Нехапі померли 700 дітей. Загалом у країні загинуло понад 75 тисяч людей — і це величезна цифра, зважаючи на те, що кількість населення тут становить 5 мільйонів осіб.

Хосе все ще боявся ходити біля дороги, де він втратив ногу. Він показав нам дерево, коло якого стояв того ранку — у березні 1988 року. Тоді йому було 7 років. Партизани зруйнували лінію електропередачі. Хосе спостерігав за тим, як її ремонтують, зробив крок назад — і пролунав вибух.

Хлопчик, який теж там був, побіг кликати бабусю Едуарду. Солдати підхопили Хосе й помчали до шпиталю — була потрібна година, щоб туди дістатися. Лікарі ампутували йому ногу вище від коліна. Хосе вийшов із лікарні через три місяці, а потім його та ще кількох дітей відправили літаком до США, щоб їм надали медичну допомогу. Він учився користуватися протезом завдяки державній програмі «Проект „Надія“», за якою багато людей отримали кваліфіковану допомогу. Згодом цей проект закрили. Хосе та Едуарда були в захваті від Огайо. Медсестри й лікарі тішили їх подарунками та любов’ю. Люди в США хотіли всиновити Хосе, але це означало, що Едуарді доведеться відмовитися від опіки. Ніхто цього не бажав.

Хосе називав бабусю мамою. Едуарді виповнилося 74 роки. Коли ми гуляли з нею полем неподалік їхнього дому, вона розповідала, як війна була всюди — оточувала їх з усіх боків. А тоді показала місце, де вперше побачила «мир». Але хіба в «миру» може бути конкретне місце?

— Він був там, — сказала жінка, вказуючи зморшкуватим пальцем на світле й чисте небо, де вперше в житті побачила святкові феєрверки.

На думку цієї жінки, війна закінчилася не завдяки повстанцям чи військовим. Це виключно заслуга Бога.

— Це Бог дає нам мир, — сказала вона. — І ми повинні просити Його про це.

Вона ніколи не припиняла просити. Молилася за мир щоразу, коли чула поблизу постріли чи вибухи бомб. Молилася щоразу, коли партизани вривалися в її будинок або коли солдати вимагали їжу. Вона молилася щоразу, коли Хосе ховався під ліжком або за рогом будинку. У неї не було нікого, крім Хосе. Жінка продавала залишки кави, які їй вдавалося знайти на полях, де вже побували інші. Вона боялася, що Хосе не зможе працювати, коли подорослішає, бо не має ноги. Та навіть зараз він рідко пропускав заняття в школі (він навчався в 4 класі), незважаючи на те, що йому доводилося йти півмилі, щоб туди потрапити.

Кожен дюйм її шкіри вкривали зморшки — ось уже 74 роки вона постійно перебувала під пекучим сонцем. Однак її очі й голос свідчили про молодість її духу, що його не змогли зламати ані бідність, ані війна. Війна перетворила Хосе на чоловіка, а Едуарда зберегла свою дитячу віру.