Бретт Регіна - Будь дивом - 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим

Тепер я прислухаюся до свого тіла. Щогодини роблю паузу й запитую: «Чого ти потребуєш?», — а потім слухаю відповідь. І те, що я чую, просто вражає. Моєму тілу треба припинити працювати, щоб перекусити, сходити до туалету, поспати, потягнутися, прогулятися, попити чи просто порухатися.

Коли я питаю поради у своєї душі, вона каже «так» чітко й голосно. «Так» — це феєрверк чи як мінімум бенгальський вогонь радості. А як щодо «ні»? Коли всередині брудно чи гамірно, коли в душі хмарно — оце і є моє «ні».

Коли навчишся прислухатися до себе, ти почуєш дивовижні речі! Усі відповіді насправді вже там — у твоїй душі. Слухай, щоб зрозуміти, коли казати «так», а найголовніше — коли казати «ні».

Куди зникають усі оратори з натхненними промовами, коли їх найбільше потребуєш?

Усі найкращі урочисті промови, що їх виголошують перед випускниками шкіл, варто було б повторювати і для першокурсників, які щойно вступили до коледжу чи університету. Адже перший курс — це саме той час, коли треба почути всі ці чудові поради.

Спрямуй свій фургон до зірок.

Маршируй під барабанний дріб іншого барабанщика.

Обирай шлях, яким мало хто подорожував.

Перший курс — це різке пробудження. Дні твоєї слави? Не зовсім. Зірка падає, барабанна паличка ламається, а шлях заводить у глухий кут. Або ж на ньому з’являються дорожні конуси чи ями.

Є одна класна пісня Бреда Пейслі — співака у стилі кантрі — він співає про пораду, яку хотів би дати собі, коли був підлітком. «Якби я міг написати собі листа», — співає він і звертається до хлопця, яким був у 17 років. Він порадив би цьому юнакові записатися на курси, де вчать друкувати, вчити іспанську і не перейматися так через алгебру.

А що сказала б я тій студентці, якою колись була? Те, що сказала б будь-якій старшокласниці: долучайся до гри. Пробуй усе. Насолоджуйся всім. Відкрий своє серце для когось чи для чогось і просто люби: хлопця, предмет, вид спорту. Ти не повинна «перечекати» ці чотири роки. Їх можна зробити настільки казковими, наскільки захочеш сама, залишаючись для всього відкритою і водночас ні до чого не прив’язуючись.

Колись Теодор Рузвельт сказав: «Важливий не критик, не та людина, яка вказує на те, де спіткнулася сильна особистість або ж де той, хто робить свою справу, міг би робити її краще. Усі почесті належать людині, яка з’являється на арені… яка в кращому випадку пізнає тріумф великого досягнення, а в гіршому, якщо зазнає поразки, принаймні зазнає її, прагнучи зробити щось надзвичайно сміливе».

Наважся долучитися до гри. Наважся вийти на арену життя.

Ось що я хотіла сказати всім дітям-підліткам моїх друзів, які починають навчання у вищій школі. Я пам’ятаю той час, коли ці діти — Макс, Кейт та Алекс — були ще ембріонами в животах своїх матерів. Просто-таки арахіс на ультразвуковому фото! Як вони можуть носити кросівки десятого розміру? Дивитися на батьків згори? На дозвіллі грати в музичному гурті?

Якби ж я тільки могла переконати їх, що всім цим треба насолоджуватися. Навіть найгірші моменти твого життя можуть стати найкращими історіями, з яких ти колись весело реготатимеш… після того як кілька років ходитимеш до психолога.

Але зараз — от просто зараз — усе це так серйозно…

Не вимагай від себе забагато. Декому подобається вища школа, а дехто її просто ненавидить. У будь-якому випадку навчання в ній триває тільки чотири роки. А якщо не враховувати літні канікули, свята й вихідні — це тільки два роки твого життя.

Чотири роки можуть перетворитися на справжню вічність, якщо додати до них написання курсової з британської літератури на десять сторінок, курси водіїв, похід на перше побачення, перші страждання через розбите серце, «домашній арешт» за погані оцінки, нескінченні сварки з батьками, відчуття, що тебе ніхто не розуміє, велетенський прищ на носі за годину до випускного балу, невдачу зі створенням групи підтримки, знущання в музичному таборі чи те, як тебе вигнали з футбольної команди. Щось може піти не так — і обов’язково піде!

Дивись на все з висоти. Здіймися вгору — і поглянь униз на величний ландшафт твого життя. Сумні університетські роки? Це лише плямка на чистому небі… чи оманлива трясовина. Усе залежить від твого сприйняття, тому намагайся зберігати перспективу.

Роби правильний вибір. Дамблдор якось сказав Гаррі Поттеру, що наш вибір показує, ким ми є насправді, значно краще, ніж наші здібності. І цей вибір, мій друже, залежить виключно від тебе, не від когось іншого. Життя іноді роздає погані карти всім нам, і важливо те, як ти з ними гратимеш. Або — чи вдається тобі блефувати.