Бретт Регіна - Будь дивом - 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим

А ще є розлучені батьки, які спізнюються, коли мають забрати дітей на вихідні. Дитина визирає у вікно й зі сльозами дивиться на кожну машину, розуміючи, що це знову не її мама чи тато. Навіщо змушувати її хвилюватися й думати, що ти про неї забув? Чи не краще приїхати ще до того, як вона підійде до вікна? Цінуй їхній спокій — приїжджай завчасно, щоб дитина знала, що для тебе багато вартий час, який ви проводите разом. Нехай не буде такої миті, коли їй спаде на думку, що тобі байдуже, ти не приїдеш.

Запізнення — поганий приклад для наслідування. Не вчи дітей змушувати людей чекати, не давай їм зрозуміти, що це нормально — влаштувати помпезну появу й задешево потішити своє еґо за рахунок інших, коли запізнюєшся на зустріч.

Я бачила людей, які запізнювалися на похорони й весілля, і це привертало увагу присутніх до них, а не до людини, заради якої всі зібралися. То чому ж дехто з нас хронічно спізнюється?

— Я прокрастинатор, — каже така людина. Але що означає це поняття насправді? Колись я почула думку, що прокрастинація — це страх з університетською освітою. Це «величне» слово, за допомогою якого ми можемо виправдати себе, відклавши справи на потім або відмовившись щось зробити. Ми не приїжджаємо вчасно, бо відчуваємо страх перед людьми, з якими маємо зустрітись. Або ж боїмося приїхати надто рано, коли доведеться чекати когось на самоті.

Для декого це щось на кшталт «гри у владу» — спосіб контролювати інших через змушування їх чекати. Ти ніби сповільнюєш обертання їхньої планети. Для інших це найдешевший спосіб стати бунтарем і створити якусь драму.

Деякі люди хронічно спізнюються, бо не вміють комусь відмовляти й не мають досить часу для всіх тих речей, на які вже погодилися. Та чи можна сказати, що ти справді на щось погодилася, якщо все одно запізнишся і все пропустиш?

У військових є девіз: «Якщо ти не прийшов за п’ять хвилин до початку, ти спізнився». Є ще один варіант: «Якщо ти прийшов на п’ять хвилин раніше, ти прийшов вчасно. Якщо прийшов вчасно — спізнився. А якщо спізнився — тебе звільнено!»

Більшості з нас навіть не спало б на думку запізнитися на співбесіду щодо роботи. Коли хочеш справити гарне враження, то приходиш за п’ять хвилин до призначеного часу. Та варто людині отримати роботу, як вона починає щодня запізнюватися на п’ять хвилин і абсолютно на це не зважає.

Я вчасно розвернула своє життя на 180 градусів. Звісно, я не ідеал, але в більшості випадків намагаюся залишити 15-хвилинну «буферну зону» між подіями. Я залишаю у своєму розкладі місце, щоб «видихнути». Тому мені не бракує часу на те, щоб знайти зручне місце на паркінгу, зателефонувати звідти комусь, зайти до туалету, розслабитися, помолитися, зробити паузу, підготуватися до чогось і просто подихати. Коли я дізнаюсь, о котрій буде зустріч, я додаю п’ятнадцять хвилин, час на дорогу і тільки потім можу вирахувати, о котрій годині маю вийти з дому.

Коли ж подорожую літаком, я приїжджаю до аеропорту за дві години до свого рейсу. Раніше я могла мчати через весь аеропорт і підніматися на борт аж тоді, коли літак вже збирався їхати на злітну смугу. Тепер це неможливо. Я залишаю додатковий час на випадок перевірки на дорозі, затору, пробитого колеса, відсутності вільних місць на паркінгу або довгих черг на реєстрацію. Приємно зареєструватися на рейс, а тоді почитати книжку, перевірити електронну пошту, поїсти, розслабитись і підготуватися до того, що чекає на тебе там, куди ти летиш.

Я також скористалася й іншими порадами, які мені давали друзі. Заводь будильник на п’ять хвилин раніше. Подивись прогноз погоди звечора, щоб парасоля й гумові чоботи вже стояли коло дверей уранці. Напередодні підготуй одяг, запакуй обід, залий пальне в бак, поклади гроші в гаманець — на випадок, якщо доведеться десь обідати чи паркуватись. Я щодня кладу ключі в одне й те саме місце — у кошичок коло задніх дверей — щоб не гаяти часу на їх пошук. Цього мене навчив чоловік. Коли ми одружились, я щотижня витрачала по кілька годин на те, щоб знайти ключі. Він навіть купив мені брелок, що реагував на плескання в долоні, щоб їх було легше шукати. Звісно, брелок я загубила.

І ось найбільша зміна: я обмірковую те, що маю намір внести до календаря, перш ніж чорнило торкнеться паперу. Я роблю паузу, перш ніж сказати «так», і питаю в кожної людини, скільки часу знадобиться на те, щоб наші домовленості втілились у життя. А потім знову роблю паузу й питаю себе, від чого мені доведеться відмовитись, щоб на це погодитись. Усе на світі можна обміняти на щось інше. Щоразу, коли ти кажеш чомусь «так», ти кажеш «ні» чомусь чи комусь іншому, і нерідко самому собі. Я починаю частіше казати «ні», а не «так».