Бретт Регіна - Будь дивом - 50 уроків, щоб зробити неможливе можливим

Донька заохотила мене вести щоденник вдячності. Що більше я туди занотовувала, то більше переконувалася: люди й справді моляться за мене. Бували ночі, коли я не могла заснути, і тоді молилася, перебираючи чотки, за всіх цих людей. Кожна молитва «Радуйся, Маріє» присвячувалася зціленню когось іншого. Жодних молитов «мені, мені, мені». І ця молитва була справжнім дивом. Щойно я почала молитися за інших, як моє самопочуття покращилося. Я спробувала це наступної ночі, а потім наступної… Замість того щоб вести щоденник вдячності, я почала новий — щоденник молитов. Не такий, у якому звертаєшся до Бога зі своїми бажаннями, а такий, до якого занотовуєш імена людей, які потребують допомоги. Замість того щоб подумки прокручувати фільми про мої печалі, я вимовляла їхні імена та молилася за них. Щодня я занотовувала нове ім’я — ім’я того, хто потребував молитви більше, ніж я. Я подумки промовляла «Радуйся, Маріє» і просто просила: «Нехай їхній тягар стане легшим». А тоді поринала в мирний сон, дякуючи не за те, що мала, а за те, чого була позбавлена.

Минуло багато років після моєї «ракової пригоди», і я знайшла ще один спосіб молитися, що його застосовую й нині.

Одного дня я зайшла до книгарні. Серед полиць із літературою, що надихає, я знайшла чотири невеличкі книжечки письменника Ернеста Голмса. Я ніколи про нього не чула. Цей автор змінив мій спосіб молитви. Багато хто з нас — і я також — повсякчас просить про допомогу, однак ніколи не чекає досить довго, щоб її отримати. Я молилася постійно, але мені бракувало справжньої віри.

Уявімо таку ситуацію: я телефоную своїй подрузі Бет і пропоную пообідати разом у четвер. Вона погоджується, а потім я починаю телефонувати їй кожні п’ятнадцять хвилин, щоб упевнитися в тому, що вона справді зі мною пообідає. Її це дивує. «Чому Регіна мені не довіряє? Невже вона думає, що я не прийду?» Саме так я поводилася з Богом — просила й водночас не вірила, що Він допоможе.

Якби моя віра була більшою, я б повірила в молитву одразу замість того, щоб повторювати її знову і знову.

Голмс запропонував новий спосіб молитви. Спершу слід оточити себе Богом, який тебе любить. Я назвала цей спосіб «Богом об’ємного звучання». А вже потім проси те, чого потребуєш. Формулюй свої потреби максимально точно, не залишаючи сумнівам жодного шансу. У Біблії сказано: «Просіть, і дасться вам; шукайте — і знайдете; стукайте, і вам відчинять». А ще там зазначено: «І все, чого б ви не попросили в молитві з вірою, ви отримаєте».

Я чітко говорю, чого саме потребую. Не завжди знаю, як буде найкраще для мене, але вірю, що про це знає Бог, а тому додаю: «Це або щось краще».

Потім — і саме тут для мене все змінилося — я роблю паузу й підтверджую, що повністю покладаюся на Бога, який мене любить. Я свідомо приймаю від Нього те, про що просила. Я не поспішаю, щоб отримати бажане. Раніше я так не робила.

Остання частини молитва — це пауза, щоб висловити вдячність. Роби все так, ніби Бог тебе чує. Поводься так, ніби віриш у силу молитви. Роби все так, ніби можеш упіймати Бога на слові.

Єдина частина молитви, яку ти повторюєш, — це фінальна. Та, де висловлюєш подяку. Коли виникають сумніви, ти не промовляєш усю молитву знову, благаючи Бога подбати про твої потреби. Ти просто віриш, що Бог тебе почув, і кажеш: «Дякую Тобі за…» Трапляються дні, коли я борюся зі страхом, невпинно повторюючи слова подяки.

З того часу я молюся натхненно і вірю в кожне слово. Я не натискаю кнопку «Надіслати» знову й знову. І це змінило моє життя. Звільнило мене від страху — тепер переді мною відкрилися різні шляхи: письменниці, радіоведучої, матері, дружини і друга. Це зміцнило мої стосунки з усіма, починаючи з найважливіших — стосунків із Богом.

Істинна віра — це не безперервна молитва. Це впевненість у тому, що Бог почув тебе з першого разу.

Це настільки просто, що ніколи не спадає нам на думку.

Тільки уяви: як змінився б цей світ, якби кожен вчасно приходив на роботу чи до школи, приїжджав до аеропорту, на побачення, весілля, у гості до дітей, на родинні посиденьки…

Я й сама колись постійно спізнювалася: на уроки, концерти, до церкви, у кіно, на зустрічі з психологом, на роботу, обід, вечерю, на зустріч із друзями за десертом. Байдуже, хотіла я потрапити на подію чи ні, — я спізнювалася завжди. Якщо якийсь захід починався о 9-й ранку, я виходила з дому о 9:00 або навіть пізніше. Я ніколи не намагалася визначити, скільки знадобиться часу, щоб туди дістатися. Ніколи не думала про людей, які на мене там чекали й навіть гадки не мали, куди ж я поділася, як не думала про людей на шосе, яких обганяла, збільшуючи швидкість, щоб устигнути.