Віктор Франкл - Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі

Я хотів би згадати ще кілька подібних дивовижних моментів: ми не мали змоги чистити зуби, але, незважаючи на це й очевидний брак вітамінів, мали здоровіші ясна, ніж будь-коли раніше. Ми носили ту саму сорочку по півроку, поки вона не втрачала будь-яку подібність до одягу. Цілими днями ми не могли помитися, бодай частково, тому що замерзли водопровідні труби, і все ж рани та мозолі на наших брудних від роботи руках не гноїлися (якщо не були обмороженими). Або, наприклад, люди із чутливим сном, які раніше прокидалися від найменшого шереху в сусідній кімнаті, зараз лежали, притиснувшись до товариша, який голосно хропів у кількох сантиметрах від їхнього вуха, і спали доволі міцно попри шум.

Якщо б зараз нас запитали, чи мав рацію Достоєвський, який називав людину істотою, яка може пристосуватися до всього, ми б відповіли: «Так, людина може звикнути до всього, але не питайте нас як». Одначе наші психологічні дослідження ще не сягнули так далеко; ми, в’язні, ще не досягнули цього стану. Ми все ще перебували в першій фазі наших психологічних реакцій.

Думка про самогубство навідувала майже кожного, хоча б на нетривалий час. Вона виникала від безвиході, постійної загрози смерті, що тяжіла над нами щодня й щогодини, і численних смертей поруч із нами.

Із особистих міркувань, про які я згадаю згодом, я рішуче пообіцяв собі, що не «кидатимусь на дріт». Це словосполучення вживали в таборі для опису найпопулярнішого способу самогубства — доторкнутися до колючого дроту огорожі під напругою. Мені не складно було зважитися на це рішення. Немає сенсу накладати на себе руки, оскільки середньостатистичні шанси на життя в’язня, об’єктивно обчислені з усіма ймовірностями, були мізерними. Марно було очікувати, що опинишся серед маленького відсотка людей, які переживуть усі відбори. В’язень Освенцима в першій фазі шоку не боявся смерті. Навіть газові камери за кілька днів втрачали свій жах для нього — урешті, вони звільняли його від необхідності накладати на себе руки.

Друзі, які з’явились у мене пізніше, розповідали, що я не мав пригніченого вигляду після приїзду до табору. Я лише посміхався, і доволі щиро, коли наступного ранку після першої ночівлі в Освенцимі стався такий епізод. Попри суворі накази не залишати своїх «блоків», мій колега, який прибув до Освенцима кількома тижнями раніше, прокрався до нашого барака. Він хотів заспокоїти, утішити нас і дати кілька порад. Він так схуд, що спочатку ми не впізнали його. Демонструючи почуття гумору і легковажність, він поспіхом прошепотів нам кілька підказок: «Не бійтеся! Не лякайтеся селекції! Доктор М. (головний лікар-есесівець) жаліє лікарів». (Це виявилося неправдою; мій товариш помилявся. Один в’язень, лікар у бараку, чоловік років шістдесяти, розповів мені, як благав лікаря М. звільнити сина, приреченого на газову камеру. Доктор М. із байдужістю відмовив.)

«Але благаю вас про одне, — вів далі товариш, — щоденно голіться, якщо це взагалі можливо, навіть якщо вам доведеться використати для цього уламок скла… навіть якщо ви повинні віддати за нього останній кусень хліба. Ви виглядатимете молодшими, а шкребіння зробить щоки червонішими. Якщо хочете вижити, існує лише один спосіб: мати вигляд здатного до роботи. Якщо ви шкутильгаєте, тому що, скажімо, натерли мозоль на п’яті, й есесівець це зауважить, він витягне вас із колони, і наступного дня ви напевно потрапите до газової камери. Ви знаєте, кого в таборі називають «мусульманином»? Людину, яка має жалюгідний, виснажений і хворий вигляд, пригнічену та більше не здатну фізично працювати… Це і є «мусульманин». Раніше чи пізніше, радше швидше, кожен «мусульманин» потрапляє до газової камери. Отже, пам’ятайте: голитися, стояти і ходити бадьоро; тоді ви можете не боятися газу. Увесь час, поки ви тут, навіть якщо ви тут лише двадцять чотири години, ніхто з вас не повинен боятися газу, за винятком, мабуть, тебе». Він вказав на мене й промовив: «Я сподіваюся, ти не проти моєї відвертості!» Іншим він повторив: «Із усіх вас лише він один повинен боятися наступної селекції. Отож, не хвилюйтеся!»

А я посміхнувся. Думаю, що будь-хто на моєму місці вчинив би так само.

Здається, Лессінґ одного разу сказав: «Є речі, від яких ви можете втратити глузд, якщо вам є що втрачати». Аномальна реакція на аномальну ситуацію — це нормальна поведінка. Навіть ми, психіатри, очікуємо, що реакція людини на аномальну ситуацію, як-от потрапляння до психіатричної лікарні, буде аномальною пропорційно до ступеня її нормальності.