Віктор Франкл - Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі

Майже кожен у нашому транспорті мав ілюзію, що його помилують, що все завершиться добре. Ми не зрозуміли значення сцени, свідками якої стали. Нам наказали залишити наш багаж у вагонах і вишикуватися у дві лінії — з одного боку чоловіки, з іншого жінки, і пройти повз старшого офіцера СС. Як не дивно, мені пощастило сховати під пальтом мій наплічник. Моя шеренга, один за одним, минала офіцера. Я зрозумів, що мені буде непереливки, якщо він помітить мій наплічник. Він щонайменше зіб’є мене з ніг; я знав це з попереднього досвіду. Інстинктивно я виструнчився, наближаючись до офіцера, щоб він не помітив мого важкого вантажу. Потім я опинився перед ним — обличчя до обличчя. Це був високий чоловік, він виглядав струнким і підтягнутим у своїй бездоганній уніформі. Який контраст із нами, неохайними й замурзаними після довгої подорожі! Він мав набундючений і зарозумілий вигляд і стояв, підтримуючи правий лікоть лівою рукою. Права рука була піднята, і вказівним пальцем цієї руки він ледаче вказував праворуч чи ліворуч. Жоден із нас і найменшої гадки не мав про лиховісне значення цього недбалого руху пальцем, що вказував то праворуч, то ліворуч, але ліворуч найчастіше.

Надійшла моя черга. Хтось прошепотів мені, що вислання праворуч означатиме працю, ліворуч відрядять хворих і не здатних працювати, які вирушать до особливого табору. Я просто чекав, що станеться; перша із багатьох подібних ситуацій. Мій заплічний мішок тягнув мене трохи ліворуч, але я намагався виструнчитися. Есесівець поглянув на мене, начебто завагався, а потім поклав руки мені на плечі. Я щосили намагався виглядати зухом, він дуже повільно повернув мене праворуч, і я вирушив у цьому напрямку.

Значення руху пальцем нам пояснили ввечері. Це був перший відбір, перший вирок щодо нашого існування чи не-існування. Більшість привезених у нашому транспорті, близько 90 %, прирекли на смерть. Їхній вирок було здійснено протягом наступних кількох годин. Відіслані наліво просто зі станції вирушили до крематорію. На дверях цієї будівлі, як розповів мені один із тамтешніх працівників, кількома європейськими мовами було написано «Баня». Заходячи досередини, кожен в’язень отримував шматок мила, а потім — із милосердя я не буду розповідати, що було далі. Про це страхіття написали вже чимало.

Ми, врятовані, меншість пасажирів потяга, дізналися правду ввечері. Я запитав у в’язнів, які перебували тут уже деякий час, куди відіслали мого колегу й товариша Р.

— Його відправили наліво?

— Так, — відповів я.

— Тоді ти зможеш побачити його там, — відповіли мені.

— Де?

Рука вказала на димар за кілька сотень метрів від нас, з якого в сіре небо Польщі жбухав стовп вогню, перетворюючись на лиховісну хмару диму.

— Ось там ваш товариш, лине до неба, — відповіли мені. Але я доти не розумів, доки мені не пояснили прямо.

Однак я збився з розповіді. Із погляду психології перед нами був ще довгий, дуже довгий день від світанку на станції до нашого першого нічного відпочинку в таборі.

Оточені есесівською озброєною охороною, ми були змушені бігти зі станції, повз колючий дріт під напругою, до табору, до санітарного пункту; для тих із нас, які благополучно відбули перший відбір, це була справжня баня. Знову ж таки, ілюзія порятунку знайшла своє підтвердження. Есесівці були майже чарівні. Невдовзі ми з’ясували причину. Вони люб’язно ставилися до нас, бо побачили годинники на наших руках і могли переконати нас віддати їх. Якщо ми мусимо віддати все наше майно в будь-якому випадку, то чому ці порівняно милі люди не можуть отримати годинники? Можливо, одного дня вони також прислужаться нам.

Ми чекали в ангарі, який вочевидь вів до дезінфекційної камери. Увійшли есесівці і розклали на підлозі ковдри, на які ми повинні були скласти все наше майно, усі годинники і коштовності. Серед нас усе ще були наївні в’язні, які запитували, розважаючи старожилів, котрі допомагали, чи можуть вони залишити собі обручку, медаль чи талісман на щастя. Ніхто ще не міг повірити до кінця, що доведеться віддати все.

Я спробував втаємничити одного зі старих ув’язнених. Нишком підійшовши до нього, я вказав на паперовий згорток у внутрішній кишені мого пальта й мовив: «Погляньте, це рукопис наукової книжки. Я знаю, що ви скажете; я маю дякувати за порятунок власного життя, бо це все, на що я можу сподіватися. Але я не можу нічого вдіяти. Я повинен зберегти цей рукопис за будь-яку ціну, у ньому праця мого життя. Ви розумієте?»