Віктор Франкл - Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі

Авжеж, він почав розуміти. На його обличчі повільно розпливлася посмішка, спочатку жаліслива, потім більш знущальна, образлива, аж поки він не виплюнув лише одне слово у відповідь на моє прохання, слово, яке постійно присутнє в словнику табірних в’язнів: «Лайно!» Тої миті я усвідомив просту правду і зробив те, що означало кульмінацію першої фази моєї психологічної реакції: перекреслив усе моє колишнє життя.

Раптом мої попутники, які стояли зі зблідлими, переляканими обличчями, безпомічно розмовляючи з охороною, почали непокоїтися. Ми знову почули хрипкі команди. Ударами нас позаганяли до передбанника. Там нас зібрали навколо есесівця, який очікував, поки ми всі не увійдемо. Потім він сказав: «Даю вам дві хвилини, я слідкуватиму за часом на моєму годиннику. Протягом цих двох хвилин ви повинні повністю роздягнутися і скинути одяг на підлогу — там, де стоїте. Ви не візьмете із собою нічого, окрім черевиків, ременя або підтяжок, чи, можливо, бандажу. Я починаю відлік».

У неймовірному поспіху люди здирали із себе одяг. Що менше залишалося часу, то більше вони нервували й незграбно шпорталися у своїй одежі, пасках і шнурівках черевиків. Потім ми уперше почули свист нагайки; шкіряні канчуки хльостали оголені тіла.

Згодом нас загнали до іншої кімнати, де нас поголили — не тільки голови, але й не залишили жодної волосини на тілі. Потім — до душової, де знову вишикували. Ми заледве впізнавали одне одного; але із величезним полегшенням деякі люди зауважили, що з отворів душу крапала справжня вода.

Очікуючи своєї черги помитися, ми почали усвідомлювати свою оголеність: у нас насправді нічого не залишилося, окрім наших голих тіл, навіть волосся; усе, чим ми володіли, — це наше, образно кажучи, голе існування. Що ще залишилося в нас як матеріальний зв’язок із нашими колишніми життями? У мене — окуляри і пасок, друге я виміняв пізніше на кусень хліба. Власники бандажів мали ще один додатковий привід для хвилювання. Увечері черговий привітав нас промовою, пообіцявши повісити «на оцій балці» кожного (він тицьнув у перекладину), хто сховав гроші або коштовні камені у бандажах. Він пихато пояснив, що йому, як відповідальній особі, табірне право це дозволяє.

Щодо нашого взуття, то все було не так просто. Хоча ми мали залишити його собі, власники хороших черевиків мусили віддати їх й отримали натомість черевики не за розміром. Справжні клопоти мали ті в’язні, які дослухалися до начебто доброзичливих порад (у передбаннику) старших в’язнів і вкоротили свої чоботи, змащуючи краї милом, щоб приховати акт саботажу. Есесівці, як здавалося, тільки й чекали на це. Усім підозрюваним в злочині звеліли зайти до кімнати поруч. Незабаром ми почули свист нагайки і крики покараних. Це тривало досить довго.

Таким чином, ілюзії, за які досі трималися деякі з нас, одна за одною нищилися, а потім, доволі несподівано, більшість із нас охопило зловісне почуття гумору. Ми знали, що нам нічого втрачати, окрім наших кумедно оголених життів. Коли з душів потекла вода, ми відчайдушно намагалися жартувати над собою та один над одним. Урешті, з душових отворів дзюркотіла справжня вода!

Окрім цих дивних веселощів, нас охопило ще одне почуття: цікавість. Я досвідчував таку цікавість раніше як основну реакцію на певні дивні обставини. Одного разу моє життя опинилося під загрозою під час сходження в гори, і в критичну мить я відчував лише одне: цікавість, цікавість щодо того, чи залишуся живим, чи розтрощу собі череп або отримаю інші пошкодження.

Холодна цікавість переважала навіть в Освенцимі, якось відволікаючи наші думки від оточення, на яке можна було поглянути об’єктивно. У той час такий стан духу культивували з метою захисту. Ми хотіли знати, що трапиться з нами далі і які, наприклад, будуть наслідки від того, що нас вигнали на вулицю, у прохолоду пізньої осені, цілком голими й усе ще мокрими після душу. Протягом кількох наступних днів наша цікавість перетворилася на здивування: ніхто навіть не застудився.

На новоприбульців чекало ще багато сюрпризів. Медики серед нас невдовзі дізналися: підручники брешуть! Десь написано, що людина не може існувати без певної кількості годин сну. Нічого подібного! Я був упевнений, що існують деякі речі, на які я просто не здатний: не можу заснути без того, існувати без сього. Першу ніч в Освенцимі ми спали на кількаярусних нарах. На кожному ярусі (розміром близько два на два з половиною метри) спали дев’ятеро чоловіків, просто на дошках. На дев’ятьох осіб припадало дві ковдри. Звісно, ми могли лежати тільки на боці, щільно притулившись один до одного, що мало свої переваги в дошкульний холод. Хоч нам забороняли брати взуття на нари, дехто потай використовував черевики за подушку, хай навіть вони були заляпані брудом. У іншому випадку доводилося підкладати під голову руку, майже вивихнувши її. Але сон приносив забуття та полегшення на кілька годин.