Филипп Зимбардо - Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло

Хоча більша частина цієї книжки детально описує, як легко для звичайних людей почати чинити злодіяння або ставати пасивно байдужими до страждань інших, її глибше послання є позитивним. Якщо розумітимемо, як і чому виникає зло, ми всі зможемо краще його розкривати, захищатись від нього, боротись, перемагати. Стаючи більш «тямущими в злі», ми вибудовуємо непорушну стійкість нашого морального компасу до негативних проявів. Із цього огляду, «Ефект Люцифера» відзначає людську здатність до вибору доброти замість жорстокості, турботи замість байдужості, творчого замість деструктивного і героїзму замість лиходійства. Як на мене, найважливіша частина мандрівки, до якої ви збираєтесь приступити, розпочинається в самому кінці. Розділ 16 запрошує вас спершу розглянути засадничі стратегії опору небажаним соціальним впливам, способи протидії соціальним спокусам, перед якими ви регулярно постаєте. Потім він вводить поняття пересічних чи повсякденних героїв, запрошуючи вас приєднатися до цієї зростаючої групи громадян, які діють від імені інших тоді, коли ті інші чинять зло чи нічого не роблять, щоб зло зупинити. Я пропоную таку ж ситуативну перспективу для героїзму як і для лиходійства: та сама ситуація, що може декого з нас підштовхнути до лиходійства, чи до зла, може відкрити героя в інших. Моєю новою місією є поширення цієї концепції, навчання людей, особливо дітей, думати про самих себе як про «героїв в очікуванні», готових до героїчних дій у конкретній ситуації, яка одного разу може виникнути в їхньому житті.

Настав час розпочати нашу мандрівку в саме серце пітьми.

Як італійці кажуть, Andiamo!

9 листопада 2007 року.

Я хотів би сказати, що ця книжка є плодом любові, проте це неправда. Протягом двох років, які знадобилися щоб закінчити цю роботу, не було жодного такого моменту. Перш за все, було емоційно боляче переглядати всі ці відео-записи із Стенфордського в’язничного експерименту та знову і знову перечитувати розшифровки записів. Час затьмарив мою пам’ять про міру зла багатьох охоронців, про глибину страждання багатьох ув’язнених і про ступінь моєї пасивності, зла бездіяльності, що тривало так довго.

Також я забув, що першу частину цієї книжки розпочав писати тридцять років тому в рамках контракту з іншим видавництвом. Проте відразу після початку я це припинив, тому що не був готовий знову пережити експеримент, після якого минуло так мало часу. Сьогодні я радий, що тоді не змушував себе продовжувати роботу, адже тепер настав кращий для цього час. Тепер я мудріший і здатний додати зріліше бачення цього і так непростого завдання. Тим паче, що паралелі між порушеннями в Абу-Ґрейб і подіями під час Стенфордського в’язничного експерименту надали нашому дослідженню вагомості, і це сприяє кращому розумінню психологічної динаміки страхітливих знущань, що відбувались у реальній в’язниці.

Другою важливою емоційною перешкодою в написанні стало моє повне особисте, інтенсивне залучення у вивчення зловживань і тортур у в’язниці Абу-Ґрейб. Як свідок-експерт для одного з тюремних охоронців з військової поліції, я із соціального психолога перетворився радше на журналіста-розслідувача. Я намагався дізнатися все, що міг про цього молодого чоловіка: проводив глибинні інтерв’ю, розмовляв і листувався з ним та членами його родини, збирав інформацію про службу у війську і роботі у тюрмі, спілкувався з іншими військовими, які з ним служили. Я намагався відчути, як це бути в його шкірі у блоці 1-А у нічну зміну, з 16:00 по 4:00, щодня, протягом сорока діб без перерви.

Як свідок-експерт я свідчив у суді про ситуативні впливи на вчинені ним зловживання. Мені надали доступ до декількох сотень цифрових фотографій цих аморальних вчинків. Це було огидне і неприємне заняття. Додатково, мені надали всі доступні на той час звіти з різних військових і цивільних слідчих комітетів. Позаяк мені повідомили, що в суді не дозволяють користуватись будь-якими нотатками, я мав вивчити напам’ять так багато критичних висновків, скільки зміг. Цей когнітивний виклик додався до колосальної емоційної напруги, що тільки посилювалася після винесення суворого вироку сержанту Айвену «Чіпу» Фредеріку, а я став неформальним психологом-порадником для нього та його дружини Марти. Згодом я став для них «Вуйком Філом».