Томас Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Жодна сфера американського життя не застрахована від утрати фаховості. Те, що американці дедалі менш здібні до наук, зокрема математики, уможливило численні кризи громадського здоров’я — від ожиріння до дитячих захворювань. Тим часом у сфері державної та внутрішньої політики, де для нормальних обговорень потрібна хоч якась обізнаність із історією, суспільним розвитком і географією, напади на усталені знання сягнули страшних розмірів.

Політичні дебати та державна політика — це не наука. Це конфлікт, який іноді відбувається у формі цивілізованої дискусії, але частіше має вигляд хокейного матчу без суддів із запрошенням глядачів вибігати на лід. У сучасній Америці політичні дебати дедалі більше нагадують бійки між групами погано поінформованих людей, що примудряються всі одночасно помилятися. Ті політичні лідери, яким удається бути розумнішими за натовп (і останнім часом їх усе меншає), потрапляють у цю м’ясорубку й намагаються суперечити виборцям на власний страх і ризик.

Є багато прикладів таких конфліктів серед тих, кого вчені та аналітики ніжно називають «погано поінформовані виборці». Неважливо, йдеться про науку чи політику, їм усім притаманна спільна риса: егоцентричне і вразливе переконання, що до будь-якої думки треба ставитись як до правди. Американці вже не розрізняють фраз «ви помиляєтесь» і «ви тупий». Не погоджуватись означає не поважати. Виправляти когось — ображати. А відмовлятися визнавати всі погляди рівними й вартими уваги, — неважливо, наскільки вони при цьому відірвані від реальності та пустопорожні, — прирівнюється до обмеженого мислення.

Епідемія невігластва в політичних дискусіях має реальні наслідки для якості життя й добробуту кожного американця. Так, під час обговорень, що відбувались у 2009 році щодо прийняття закону про доступну медичну допомогу, принаймні половина всіх американців вірила в слова опонентів реформи на зразок колишньої кандитатки в президенти від республіканської партії Сари Пейлін, що закон передбачає «засідання смерті», під час яких бюрократично вирішуватиметься, кому надавати допомогу, базуючись на тому, чи варта людина того, щоб жити. (Чотири роки потому майже третина хірургів продовжувала в це вірити). [9] Ольга Хазан, «27 % хірургів усе ще думають, що Obamacare передбачає засідання смерті», Atlantic online, 19 грудня, 2013 року. Приблизно половина американців також думала, що цей закон упроваджує єдиний урядовий план з охорони здоров’я. Подобається вам чи ні, але в програмі про це не йдеться. І через два роки після того, як закон ухвалили, майже сорок відсотків американців навіть і не знали, чи програма все ще діє.

Законодавство — це складно, і, мабуть, недоречно просити американців розбиратись у деталях законопроекту, який і самі їхні представники не здатні зрозуміти. Було ясно, що тодішня спікерка палати представників Ненсі Пелосі, ухиляючись від шквалу абсолютно доречних питань у 2011 році, теж не знала, про що йшлось у законі, якщо зважати на її широко цитоване зауваження, що конгрес має ухвалити закон, щоб з’ясувати, про що там ідеться. Інші складні ініціативи також призводили до подібних непорозумінь.

Податки — інший хороший приклад того, як невігластво громадськості впливає на національні обговорення. Усі ненавидять податки. Усі на них скаржаться. І щовесни жахлива складність податкового кодексу США змушує чесних громадян хвилюватися, коли вони намагаються вгадувати правильні відповіді у спробах заплатити свій збір.

Утім, сумна реальність у тому, що пересічні американці не мають жодного поняття, як витрачаються їхні гроші. Опитування за опитуванням показує, що доросле населення Америки загалом уважає, ніби уряд забагато витрачає, а люди платять зависокі податки, але водночас громадяни постійно помиляються в тому, хто платить податки, у якому розмірі й куди йдуть ці гроші. І це попри те, що зараз інформація про бюджет США доступніша, ніж у часи, коли уряд мав вислати документ товщиною із цеглину тим кільком виборцям, які хотіли б його побачити.

Або візьмемо міжнародну допомогу. Це гаряче питання для деяких американців, що вважають її змарнованими грошима. Громадяни зазвичай думають, що в середньому приблизно 25 відсотків бюджету йде на щедру міжнародну допомогу. Насправді таке припущення не просто хибне, а шалено неправильне: на міжнародну допомогу припадає невеличка частина бюджету, менше ніж три чверті одного відсотка від загальних витрат Сполучених Штатів Америки.