Станіслав Константинов - Сутінки

— Атож! — кивнув головою Петро, а Мотря ніяково і сумно посміхнулася, ніжно й обережно пригорнувши немовля.

— То й харашо! — голова записав усе що треба до свідоцтва і вдарив його печаткою, довго й ніжно похукавши на неї, витягнувши губи, наче цілував взасос. — Ти, Мотре, іді, а ти, Пьєтро, астанься на пару слів, — і коли Мотря пішла, зашепотів, ворушачи слинявими губами з прилиплим тютюном-самосадом у кутках роту: — Я ньє павинен такоє казать, но скажу: ньє забудь похрестіть дітя! Альє — я тобі нічого ньє гаварив!

— Та вже ж!.. Не забуду, Серьога.

— Ньє Серьога!.. Ньє Серьога! — Аж підстрибнув голова. — І ньє Сергій!.. А- Сергій Поліграфавіч! Да нас, Курлаєвих, завжді только по батькові зверталіся! — І його вуса на масній пиці, трошки більші, ніж у Гітлера були, настовбурчилися войовничо.

— Та по матері посилали!.. Бо весь ваш рід був і є пришелепуватим, — згодився Петро і вийшов, хряснувши дверима.

Голова зло і хитро посміхнувся, вже сам до себе: нехай тільки дізнається, що Петро похрестив сина- одразу ж стукне у райком, а тоді!.. Аж замлоїло на душі від уяви про те, що буде комуністові Петру. Бо вже було його сусідові, Йовмену Сніжку. Ой, було!.. Він подивився на настінний портрет Великого і Найкращого Батька всіх Живих і Новонароджених, що недобре посміхався крізь вуса, і знову вишкірив золоті зуби.

Петро вийшов на ґанок, прижмурився на сонці і помислив: а таки ж здасть він мене, сволота; тільки-но довідається, що охрестили — тут і здасть!.. І будуть тягати у райкомі пикою по підлозі… І ніщо ж цього Серьогу не вчить — вже ж за таке діло лишився всіх зубів, вставив золоті… Ні, таки дійсно весь їхній рід Курлаєвих пришелепуватий. І звідки вони впали на їхнє бідне село?..

…Ще дід Ігнат Шило розповідав, що приїхали Курлаєви вшістьох чи то з Мордовії, чи з-під Казані, ще до народження Леніна. Зачухані, немиті, без скарбу, говорили якоюсь незвичною мовою, яку мали за російську, геть не розуміли тутешніх, як і ті — їх.

Купили хату-розвалюху на краю села, на болоті, майже задарма, та й зажили відлюдькувато, спілкуючись з місцевими лише по крайній потребі. Працювали сяк-так у полі, мали дві гряди під вікнами, де рости нічого не хотіло, хоча земля тут — як сало. А й не стільки працювали, як пили. Крали буряки де можна, гнали самогон і пили. А напившись, співали матюкливих російських пісень, що звалися «частушки», від яких навіть у свиней очі на лоба вилазили, та завивали щось — то про Сибір, то про землю руськую, нещасную.

І так старші й до смерті не навчилися нормальної мови, та й діти їхні говорили так, як потім, вже у «незалежній Україні», розмовляли демократичні політики.

Місцеві ніяк не могли второпати: звідки то таке прізвище, від чого відбулося, то й називали їх «Курваєви», від слова «курва». Та й точніше це було для цієї сімейки…

А вже Серьога, батько якого, Поліграф, згорів від оковитої, бо пив її безпробудно (та й матуся його, Валька, теж вживала, не цуралася), потягнувся уверх, до влади. Бо хоч і дурний був, хоч і тупий, як табуретка, але розумів таки, паскудник мілкий, що керувати краще, ніж працювати. І тишком-нишком, де лизнув де гавкнув, досяг посади голови сільради. І приклеївся, від стільця не відірвеш. Хіба напитися задарма, чи мерзенність яку зробити, або вкрасти щось — луг він біг на одній нозі, аж курява стояла, лише золоті зуби блищали на сонці.

Через три місяці після реєстрації, повезли Білена аж у Полтавську область, у село до родичів: гам мали хрестити, там свої були, не стукнуть і не викажуть. Хрестили не тому, що такі вже віруючі були, а скоріше за звичкою — всі так робили. Та й старі люди казали, що дитя повинно бути похрещене. Па про всяк…

У церкві дитина поводилася тихо, дивилася на все з презирством, тільки обома руками крутила дулі і тикала їх прямо до носа гунявому попу, якого всі називали «батюшкою». Попу то вкрай не подобалося, він кривився, аж шкірив зуби по-вовчи, промовляючи потрібний текст швидко та нерозбірливо і весь час хапаючись за великий хрест, що майже горизонтально лежав на його пузі. А коли взяв малого на руки, той зробив йому таку калюжу просто на рясу, що святий отець вже й вилаявся крізь зціплені зуби. І вилаявся так, аж свічки притухли.

На те Вілен заверещав несамовито, чомусь хрипким басом, і тут у церкві загуло, і смерклося надворі, і здійнявся вітер. Нахилившись майже до землі, застогнали тривожно і гнучко дерева, і десь зовсім поруч гримнуло, важко й утробно, довгою луною покотившись по безхмарному небу.