1 ...6 7 8 10 11 12 ...18 Для Платона «реальність», яку ми нібито споглядаємо, – це лише тіні на стіні печери, які відкидає мерехтливе світло багаття. Платон, як і інші класичні грецькі філософи, у душі був геометром. Кожен намальований на піску трикутник – це лише недосконала тінь справжньої сутності трикутника. Лінії цієї сутності трикутника – чисті Евклідові лінії з довжиною, але без ширини, лінії, які визначаються як нескінченні, і якщо вони паралельні, то ніколи не перетинаються. Сутність трикутника має кути, сума яких становить два прямих кута й ані на пікосекунду градуса більше чи менше. Цього не скажеш про трикутник, намальований на піску: але ж, згідно з Платоном, трикутник на піску – лише непевна тінь ідеального трикутника, його сутності.
Біологія, згідно з Майром, потерпає від власної версії есенціалізму. Біологічний есенціалізм розглядає тапірів і кроликів, панголінів та одногорбих верблюдів так, ніби це трикутники, ромби, параболи або додекаедри. Кролики, яких ми бачимо, – лише бліді тіні ідеальної «ідеї» кролика, ідеального, платонічного кролика, сутності кролика, який ширяє десь там у концептуальному просторі разом з іншими ідеальними геометричними фігурами. Кролики з плоті та крові можуть бути різними, але їхні варіації завжди мають розглядатися як відхилення від ідеальної його сутності.
Наскільки ж розпачливо не еволюційна ця картина! Платон вважає будь-яку зміну в кроликах неприємним відхиленням від його сутності, тож змінам завжди будуть опиратися, – ніби всі реальні кролики незримою пуповиною прив’язані до Сутності кролика, що ширяє в небі. Еволюційний погляд на життя радикально протилежний. Нащадки можуть нескінченно відрізнятися від своїх предків, і кожна відмінна особина стає потенційним предком для майбутніх варіацій. Насправді Альфред Расселл Воллес, який незалежно від Дарвіна відкрив еволюцію шляхом природного добору, назвав свою працю «Про тенденцію варіацій нескінченно відхилятися від початкового типу».
Якщо стандартний кролик існує, то це лише вказує на середину дзвоноподібного розподілу реальних, метушливих, стрибучих, різноманітних кроликів. І цей розподіл із часом змінюється. Коли мине багато поколінь, може настати момент, чітко не визначений, коли норма, яку ми зараз називаємо «кроликом», зміниться так сильно, що навіть отримає іншу назву. Не існує постійної «кролячості», жодної сутності кролика в небесах, а лише популяція пухнастих, довговухих особин, які поїдають власні екскременти та ворушать вусиками, статистично розподілених за розміром, формою, кольором і схильностями. Те, що в давньому розподілі могло бути довгими вухами, пізніше (згідно з геологічним часом) може опинитися в центрі нового розподілу. Зважаючи на достатньо велику кількість поколінь між розподілом предків та нащадків, найдовші вуха серед предків можуть бути коротшими за найкоротші вуха серед нащадків. Усе змінюється, як казав інший грецький філософ Геракліт, ніщо не залишається незмінним. Через сто мільйонів років може бути важко повірити, що якісь тварини-нащадки мали своїми предками кроликів. Утім, під час еволюційного процесу в жодному поколінні домінантний тип популяції не був далеким від модельного типу попереднього або наступного покоління. Цей тип міркувань Майр називав популяційним. Для нього популяційне міркування було антитезою есенціалізму. Згідно з Майром, причина, чому Дарвіну знадобилося так непомірно багато часу, щоб вийти на сцену, полягала в тому, що нам усім (чи то через впливи греків, чи то з якоїсь іншої причини) есенціалізм в’ївся в ментальну ДНК.
Розум, на який нап’яли платонічні шори, вважає, що кролик і є кролик. Здається, щоб припустити, що кролячий рід утворює щось на кшталт змінної хмари статистичних середніх показників або що типовий нинішній кролик може відрізнятися від типового кролика мільйон років тому чи мільйон років відтепер, треба порушити якесь внутрішнє табу. Насправді психологи, які досліджують розвиток мови, кажуть нам, що діти – від природи есенціалісти. Можливо, їм і треба бути такими, якщо вони хочуть лишатися при здоровому глузді в час, коли їхній розум, що активно розвивається, розділяє речі на розрізненні категорії, кожну з яких називає унікальним іменником. Не дивно, що першим завданням Адама, згідно з міфом Книги Буття, було дати ім’я кожній тварині.
І не дивно, як вважає Майр, що ми, люди, мали чекати свого Дарвіна аж до ХІХ ст. Щоб уявити собі, наскільки антиесенціалістською є еволюція, візьміть до уваги таке. З позиції еволюційного популяційного міркування, кожна тварина поєднана з кожною іншою твариною, скажімо, кролик із леопардом, через ланцюг посередників, кожен з яких настільки подібний на наступного, що кожна ланка, у принципі, могла б спарюватися із сусідами за ланцюгом і давати фертильних нащадків. Це найповніше порушення табу есенціалістів. І це не просто якийсь розмитий уявний експеримент, який так і залишиться нереалізованим. На думку еволюціоністів, справді існує низка тварин-посередників, які поєднують кролика та леопарда: кожна із цих тварин жила й дихала, і кожну з них можна віднести саме до того виду, до якого належали безпосередні сусіди з обох боків довгого та змінного континууму. Насправді кожна тварина в цій послідовності була дитиною свого сусіда з одного боку і батьком сусіда – з іншого. Утім, разом ця група тварин складає безперервний місток від кролика до леопарда; хоча, як ми побачимо пізніше, ніколи не існувало жодного «кролипарда». Подібні містки можна побудувати від кролика до вомбата, від леопарда до лобстера, від кожної тварини чи рослини до кожної іншої. Можливо, ви вже пояснили собі, чому з еволюційного світогляду обов’язково випливає такий приголомшливий результат, але дозвольте мені все одно висловити це. Я буду називати це уявним експериментом зі шпилькою.
Читать дальше