Ярослава Бакалець - Із сьомого дна

— Що ж, коли так кажете, то мушу.

Я відіпхнув від себе Біду, встав, подав дівчині руку й посадив біля себе. Кинув оком на її ногу, коли Катря переставляла її через лаву. Мірошник засопів невдоволено, сів на стільчику, усім налив. Я узяв пляшку, налив ще й Катерині.

— Випий собі з нами, не кожен день такі гості приходять у хату.

Всі випили, Катерина пригубила. Я все ж продовжував дивитися на неї, на її руки, лице, груди. Тепер, коли був уже повністю здоровий, я зрозумів, що хлопові Бог дав плоть не тільки для того, щоб зливати воду.

Мірошник дивився все то на мене, то на дочку. Раптом не витримав:

— Годі тобі, дочко, посиділа, треба й честь мати. Роботи он скільки чекає, а ти байдикуєш.

Вона встала, крадькома поглянула ще раз на мене й пішла.

Ми наїлися вдосталь, випили пляшку. Мірошник розговорився з нами, побачив, що ми не такі й страшні. Тоді приніс другу, потім третю. Було вже після обіду, а ми ще й не вставали зі столу, пляшка вискакувала на стіл одна за одною. Катерина все поралася по господарству й до хати більше не заходила. Дід сп’янів, почав розказувати різні історії зі свого життя.

— Отаке, хлопці, бувало. Я натерпівся, і долі такої своїй дочці не хочу. Грошей наскладав їй на придане, і чимало, скажу я вам. Цілий скарб! Ваш господар щедро дає за вірну службу. Хочу, щоб Катрю взяв достойний козак, щоб жили по-людськи. А я вже нехай і здохну, як собака, за свої гріхи.

П’яному мельнику вже важко було говорити. Він, подобрівши від випитого, подарував нам зброю — шаблі, ножі та пістолі із зарядом. Трьох коней старий програв моїм товаришам у карти. Лише рукою махнув.

— Беріть, чортові діти.

Уже почало вечоріти. Катерина, попоравшись на городі та біля худоби, прийшла до хати.

— Доню, я подарував козакам зброю і коней. Бо козак без зброї і коня нічого не вартує! — він уже ледве міг говорити. Я поглянув на дівчину, яка здивовано дивилася то на нас, то на батька. Щоб заспокоїти її, я мовив:

— Не хочемо таких дорогих подарунків. У нас удома цілі табуни коней — ми зі старшини, багаті люди. А все ваше добро повернемо, тільки додому доберемося.

Ми встали й пішли до виходу. Старий уже куняв за столом. Мої товариші вийшли, я залишився з Катрею наодинці стояти на порозі. Взяв її руку.

— Спасибі тобі, Катрусю, що так нас прийняла. Дозволь ще колись навідатися до вас у гості.

— Звичайно, мусите ще приїхати. Адже ви обіцяли повернути наших коней, — вона посміхнулася краєчком уст. Я також посміхнувся.

— Я все поверну обов’язково. Та я хотів би ще колись із тобою зустрітися, бо дуже ти мені вже припала до душі. Скільки козацьких земель об’їздив, а ще такої гарної дівчини не бачив.

Вона зашарілася, відвернула очі.

— Я не проти. Тільки в батька мого дозволу спитати мусите.

— Бувай здорова, Катерино, — я посміхнувся до неї, одяг шапку й вийшов надвір. Вона пішла за мною, подала нам із повітки кінську упряж, сідла.

— Коні он на луках пасуться, — показала рукою.

Із кіньми, зброєю та повним животом можна було і справді виступати в похід. Та мені, однак, чогось бракувало, раз у раз я оглядався на млин. Ми вже осідлали своїх скакунів: я гнідого жеребця, Лихо — білого в яблука, а Біда собі вибрав карого.

— То що, панове, поїхали? — запитав Біда, збивши шапку набакир.

— Заждіть, справа є, — зупинив його я.

Вони поглянули на мене. Я пояснив:

— Треба вернутися до старого. У нього хата від добра тріщить, а грошей кури не клюють. Негоже йти з порожніми кишенями. Здобудемо грошенят, зайдемо в першу ліпшу корчму, де гуляють випищики, поставимо могорич — і вже є розбійницька ватага. П’яного хлопа на слизьке діло підбити легко.

— То що, — басом прогудів Лихо, — ти хочеш повернутися й пограбувати мірошника?

Ми з Бідою вишкірилися.

— А щоб я м’ясо своєї старої жер, ти правду кажеш, Недоле. Мірошник хвалився, що гроші дочці складає на придане. Цілий скарб. Заберемо — буде на що гуляти, хлопів вербувати!

— І як ви хочете це зробити? — нахмурився Лихо. — Він як господарю нажаліється — вік дому не побачимо.

Я махнув рукою.

— Мірошник не знатиме, хто його обчистив — вже певно спить п’яний. Як розіспався, то й гарматами не збудиш. Ви залізете до хати, а я припильную дочку, іцоб нас не накрила. Викличу її в садок, приголублю.

— Лише під спідницю їй нічого не пхай, бо господар нам так під хвіст дасть, що через горло вилізе, — попередив мене Лихо. Я махнув йому на знак згоди.

— Пішли. Раз чортова мати породила, раз і пекла не бачити, — сказав одну зі своїх улюблених приповідок Біда.