Ярослава Бакалець - Із сьомого дна

Безперечно, кожен твір на історичну тематику має коріння в сучасності. Для мене це коріння прозирає в тому, як легко людина жертвує принципами заради грошей і влади, забуваючи, що основні моральні імперативи містяться в Божих заповідях. Показна мораль і показна побожність ще огидніші, ніж явне зло.

Під прагматичною чортячою розповіддю вирують емоції людей, вихоплюючись, наче полум’я з купи вугілля. Кожне падіння людської душі на дно пекла — альтернативу сьомому небу — викликає потрясіння у світі людей. Лише іноді на оборону людини стають янголи-охоронці.

Хто ж, урешті, посилає нам випробування? Бог чи диявол? Над цим посередній чорт Недоля не замислюється жодного разу. Посередність-бо завжди обмежена та егоїстична

Було б непогано простежити, як поводитиметься наш інфернальний персонаж в іншій історичній епосі. Здається, там теж не обійшлося без втручання пекельних сил. А якщо говорити серйозно, читач хотів би побачити врешті світло наприкінці тунелю.

Галина Пагутяк

В околиці Києва. Початок літа 1657 року

|?рц^іва шуміла, вітер вив, наче голодний вовкулака. Дерева стогнали, колихалися в різні боки. Блискавки розпанахували небо, показуючи дорогу в нічному лісі. Грім гуркотів, як гармата. Тріскотіло, ніби саме небо розколювалося, погрожуючи впасти нам на голови.

Я промок до кості й лише зіщулювався, чуючи тріск у верховітті дерев. У таку бурю до лісу краще було не потикатися — по-перше, зустрінете нас, а по-друге, може впасти з дерева зламана гілка й дати по маківці. Щоб потім не шкодували.

Ми рухалися вервечкою по ледь помітній звіриній стежці. Попереду йшов Лихо, що мав гострий зір, і ми з Бідою довірили саме йому вести нас. Я йшов за ним, а Біда плентався у хвості. Мене всі називали Недолею.

Стежка часто заводила в непролазні хащі, і тоді мокрі чагарники боляче шмагали гілками, дряпали, чіплялися за ноги. Кілька разів стежина втікала вниз, і тоді доводилося навкарачки спускатися зі схилу, забиваючись об пеньки. Від болота та безкінечної води, що лилася зверху та чвакала під ногами, шкіра бабчилася, ставало холодно й починало лихоманити.

За якийсь час ми вийшли з лісу на галявину — і відразу ж відчули на собі сильні удари зливи. У лісі їх трохи стримували крони дерев, а тепер дощова вода заливала очі. Лихо зупинився й став озиратися, щоб вибрати маршрут.

— Краплі дощу наче ковальський кулак! Ллє, як за біблійного потопу! — гукнув мені на вухо Біда, перекрикуючи гуркіт грому.

— Ти що, був там? — огризнувся я. — Може, ти ііце Ноя на ковчег підсаджував, щоб ноги у воді не замочив?

Товариш зовсім не образився, навпаки, посміхнувся.

— Я ще тоді й на світ не родився, а батько геть малим був. А от мій дідо, навпаки, Ноя зіпхнути з ковчега хотів, за льолю смикав внизу, проте старий випручався. Мав іще незлецьке здоровля.

Лихо й Біда зареготали.

— Ходімо! Нам треба встигнути до світанку, — скомандував я, і наша трійця рушила далі.

Злива не припинялася вже кілька годин. Лісові потічки по-виходили з берегів, і місцями доводилося переходити калабані по пояс у воді. Небо було аж червоне, ніби ота страшна гроза розпекла його. Хмари клубочилися, борюкалися одна з одною, а скраєчку виднілися два отвори, схожі на примружені очі. Очі сатани, що дивиться на землю.

Хутір, до якого ми поспішали, розташувався між ставами та річкою. Млин стояв на березі тієї самої річки, яка, скоріше за все, десь недалеко впадала в Дніпро. Обійшли хутір, зробивши добрячий гак, бо не хотілося втрапити комусь на очі чи розбудити собак. Так і підійшли до млина. Блискавка знову роздерла небо й освітила хутір, стави і сам млин. Щось у тому було лиховісне.

— І що тепер? — спитав я Лиха.

— Треба плавом через річку, бо обходити далеко. Та й рови тут усюди, не те що чорт, стонога собі всі лаби повикручує!

— І так промокли на зливі аж до самої душі, гайда у воду, — підтримав його я. Біда теж був не проти, бо скоро почне сірі-ти: півні от-от мали сповістити про настання світанку.

Ми увійшли в річку. Усе далі й далі, аж поки вода не сягнула майже під пахви. Тоді попливли.

Мені першому вдалося вилізти на берег — млин бовванів просто перед очима. Я, дочекавшись товаришів, рушив до сходів, швидко збіг по них. Двері млина виявилися зачинені, тож ми пішли до хати. V віконечку блимав кволий вогник

каганця. Я вже збирався постукати у двері, як ті самі відчинилися.