Ярослава Бакалець - Із сьомого дна

Мої побратими також уже прокинулися. Я одяг сині шаровари, сорочку, обмотався поясом. У животі бурчало від голоду. Почав шастати гіо кишенях, проте замість чогось їстівного намацав люльку з тютюном. У другій кишені — кремінь та кресало. Очевидно, ці шаровари старий негідник стягнув із небіжчика, якому рідні все це поклали в останню путь. Закурив.

— Не кури тут — сіно кругом, — попередив Лихо.

— Що згорить — не зігниє, — філософськи відповів я. — То що, панове, у похід?

Сонце вже підбилося височенько. Ми мружилися від нього, ідучи через город старого мірошника. По дорозі нарвали ревеню, та цією кислятиною наїстися не могли, лише слини в роті багато зробилося, а в животі забурчало ще дужче.

— Від мого «вбранка» тхне падлом, маззю старого та потом, наче й справді з дупи виліз. Треба помитися, щоб нас люди не прийняли за свинарів, — сказав Лихо.

Вода в річці ще не нагрілася. Була від останньої повені трохи каламутна, та ми на це не зважали. Водичка забирала від нас втому, додавала сили. Ми купалися, відійшовши від хутора та млина. Голод все більше давався взнаки.

— Я б зараз певно з’їв хоч і попа з хрестом, разом, із дяком, паламарами й цілим церковним хором, — стогнав Лихо, плескаючи себе по товстому череву.

— Постривайте, товариство, зараз будемо обідати, — мовив я й підвівся. Я бачив, як недалеко від нас пройшла дівоча постать. Це була вона. Мельниківна несла два відра на коромислі, десь тут має бути джерело, і вона сюди ходить по воду.

Я був у шароварах, накинув на себе сорочку.

— Не дурій, ти ж чув, що казав старий? — спробував зупинити Лихо.

Нічого їм не відповівши, я скорим кроком пішов до дівчини. Вона мене не бачила — зігнулася набирати воду.

— Дозволь допомогти, красуне.

Дівчина стрепенулася, спочатку налякалася, та, коли побачила мою дрркню широку посмішку, відразу зніяковіла.

— Не треба, дякую.

— Але ж я не можу дозволити, щоби молода дівчина носила такі тяжкі відра…

Ми сиділи в хаті мірошника за столом. Він розмістився навпроти мене, друзі по боках. Катерина, так звали дівчину, метушилася коло печі. Старий вовком дивився на мене, і коли Катря відійшла — просичав:

— Як ви посміли сюди прийти? Я ж вам говорив, барани кляті!

*

Я знизав плечима.

— Ми купалися на ріці, зустрілися з нею випадково. Звідки ж ми знали, що вона так далеко по воду ходить? Довелося сказати, що нас пограбували й побили. Вона нас запросила до хати, добра душа. Що було робити?

Ця відповідь старого сяк-так задовольнила.

Катерина приготувала юшку з риби, насмажила млинців, зробила сиру зі сметаною та молодою цибулькою. Усе це чудово пахло, і ні хвилі не зволікаючи, мої друзі взялися за ложки. Я ж намагався їсти поважно, все кидаючи погляд на Катрю. Вона боязко поглядала на мене.

— А по чарочці, — запропонував я.

— Не тримаю в хаті того чортового зілля, — знову просичав старий. На щастя, дівчина його слів не чула й принесла пляшку з комори, поставила на стіл.

— Ви пийте, а я не буду, — пробурчав мірошник.

— Може, хоч по одній, — підморгнув йому Біда.

Я поглянув на дівчину, що замішувала тісто в діжі.

— Сідай і ти з нами до столу, Катре, поснідай собі. А то, певно, і голодна за тими всіма клопотами. Он, усе господарство на тобі.

— Спасибі, я вже снідала, — була відповіді). Я продовжував:

— Батько пишається тобою — така красуня й господиня. Козаки, мабуть, ваш млин беруть в облогу, як фортецю. Бачу, тут он і рушниця на стіні висить, щоб відстрілюватися.

Дівчина посміхнулася, видно, жарт сподобався.

— Щоб тільки не перехвалити, — мовив старий.

— Як тут можна перехвалити, — говорив я далі, обернувшись боком і дивлячись прямо на неї. — Яку он юшку приготувала — на всю околицю пахне. А город як оброблений. Капуста росте рівненько, рядочками, ти, Катре, видно, дуже старалася, як її обробляла, а може, у тебе який секрет є?

Мої побратими не зрозуміли, до чого це я веду, проте Ка-тря аж почервоніла. Вона відірвалася від діжки, поглянула на мене. Я дивився їй в очі, хижо посміхався, і від того вона почервоніла ще більше. Дівка не знала напевно, чи я бачив її, чи так собі кажу, навмання, проте мій погляд роздягав її, і вона аж затремтіла з хвилювання.

— Поклич, пане мірошнику, дочку до нас. Нехай хоч чогось скуштує, хоч пригубить, — наполягав я. — А то я не їстиму. Така гарна дівчина й чарівницею може бути, чогось козакам до їжі підсипати.

Старий тільки сичав на мене, проте й слова видушити із себе не міг. Дівчина встала, повитирала руки від тіста, схоже, я зачепив її.