Софія Парфанович - Карусь і ми

Не знаю, чи Карусь знає, що таке Европа. А втім, йому це байдуже. Він не збирається туди їхати. Йому вистане доріг у країні, де народився. Проте я розказую. Може, йому, а, може, тільки собі. Бо в споминах виринає мандрівка суходолом, де я народилася.

— У Німеччині ще півбіди. Там ще до війни побудовано широкі гарні автостради. Але світел там менше, ніж у нас, швидкість руху не так упорядкована. Та найгірше: там трублять. З будь-якої причини, будь на кого. Складається таке враження, наче б усі автомобілісти були малими хлопчиками і з насолодою бавились трубками. А жінок за кермою значно менше, як у нас.

Ми їхали вчотирьох: мій приятель, його дружина, дочка та я. Чим? Англійським Воксголом. Він менший від тебе, але кажуть, що то міцна машина — щось в роді нашого Олдса або Бюїка. Зрештою, і тобі нічого не бракує. Віз був чорний, при ньому трохи хрому. Правили ним навперемінку батько й дочка. Я й не просилася за керму. Не люблю чужих возів і боюсь їх. То раз. Подруге, не знаю доріг і приписів їзди. Та й їх двоє вистачало. Країни там не такі розлогі, як тут, і не треба робити щодня сотень і сотень кілометрів — то така міра довжини. Як зробиш на день двісті, вистане. А втім, і там усе залежить від водія та від дороги.

Коли мова про дороги, то італійські — страшні! Вони вузькі, круті, без ніяких знаків, чи, власне, їх дуже мало. Більшість вимощена твердими гранітовими шестистінними бльоками. Вони незнищенні. На них ще наче б досі стукотять кроки легіонерів старовинного Риму. Пам’ятають вони шум військових знамен Цезаря, похідний звук фанфар, цокіт кінських копит. Їх прокладали й мостили невільники, привезені з цілої імперії. Їхнім надмірним зусиллям постали ці дороги під свист батогів.

По них їдуть господарські та вантажні вози на високих колесах. Їх тягнуть воли або коні. Їдуть високі двоколісні візки, їх тягнуть коні, частіше осли, навіть і люди. А вже найгірше: по дорозі мотаються корови, курки, свині, пси. Там, між них впадають і авта. Така модерна машина на вузькі круті дороги! І знаєш, ще що? Такі малі одно- чи двоособові автечка та мотоцикли. Усі ці Зетти, Веспи і як вони ще називаються. Вони стрибають і мотаються поміж автами і цілим цим тваринно-моторовим рухом, наче блохи. Всі вони гуркотять по бруку, гудуть, трублять і стріляють.

Який порядок може бути серед такої метушні? На деяких дорогах визначена швидкість, але то зрідка. Право їзди має той, хто перший в’їде. Так є і в Мехіко: навіть на великих схрещеннях немає світел, немає знаків. В один час в’їздять чотири, шість, а навіть вісім авт. І то повним розгоном. Коли мене віз таксівкар, я в такому випадку заплющувала очі і доручала душу Богові. А водій сміявся.

Але найгірше — той галас, той скажений рев і шум. Вони трублять усі, як навіжені. Їхні машини стріляють, мов би наїздили на підкладені міни. І то стріляють масово, найгірше мотоцикли. Спочатку оглядаєшся, певний, що машина разом з водієм полетіла в повітря. Та вона зрідка тільки перекинеться.

Але спати там годі. Цілу ніч тривають скажений галас, гудіння і вибухи. Карусь розуміє, що таке спати. Він спить, коли не їде. От, тільки я не збагнула, що йому миліше: їхати чи спати?

Італія — то прекрасна країна. Колись могутня імперія, що панувала над тодішнім світом. Потім стала убожіти та задихатися на своєму тісному, в більшості гористому півострові. Але це країна краси, синяви й сонця, оточена прегарним аквамаринно-голубим і теплим морем.

В одному місці виринає з моря острів Капрі. Це неймовірно стрімкі дві гори, розділені проваллям. Чудо, кажу тобі! Так і вистрілюють понад море, так і височіють у неймовірній голубіні води, повітря, простору. Там, по стрімкому головокрутному схилі гори спинається серпентина. Дивишся на неї з пристані — вже в тебе голова кружляє. А що вже їхати?! Ми, очевидно, не їхали нею, ми залишили авто в Соренто, ти чув пісеньку про це містечко, теж дуже кольоритне. Ми взяли таксі. Але Пан не погодився їхати, він залишився внизу, бо сказав, що страшно йому навіть дивитися. І ще як вони їдуть! По стрімкій скельній стіні мчаться, як по рівному полі, впадають на повороти з усією швидкістю, і тобі здається, що зараз же на цьому повороті авто стрибне в повітря та впаде в море. Але вони, оці водії, в останню хвилину обминають чи повертають убік. Дуже зручні водії, оті італійці. Алеж і одчайдушні!

Вид з Капрі незабутній: високо понад морем світ гір і скель, а на ньому цілі килими, незрівняні кольори розквітлих дерев і рослин, пишних садів, розкішних вілл-палат. Там теж палата письменника Акселя Мунте. Але ти, Карусю, мабуть, на літературі таки зовсім не розумієшся. Натомість дороги тебе напевно цікавлять.