Рудько примружив очі. Це був, певно, один із тих диких котів, про яких його попереджав Ляпко! Один із тих диких котів, які живуть у лісових нетрях, полюючи і воюючи за кожну крихту їжі. А все ж Рудько не злякався. Насправді, важко було не симпатизувати цьому самовпевненому кошеняті.
— Тобто ти ще не вояк?
— Як? Ти подумав, що я вже? — гордо муркнув Сіролап, а тоді похитав своєю великою пухнастою головою. — Та мені до вояка ще рости і рости. Спершу мені треба закінчити тренування. Кошенятам має перейти принаймні шість повень, перш ніж вони почнуть тренуватися. Сьогодні моя перша вилазка як новака.
— Чому б тобі не знайти хазяїв із затишним теплим гніздечком натомість? Тоді твоє життя було б куди простіше, — нявкнув Рудько. — Серед хатнього народу є чимало таких, які б радо взяли до себе таке кошеня, як оце ти. Все, що тобі треба, це сидіти десь кілька днів так, аби вони тебе бачили, і при цьому здаватися голодним…
— Щоб вони годували мене кульками, які з вигляду нагадують кролячі какульки, і якимсь рідким місивом? — перебив Сіролап. — Та нізащо! Я й придумати не можу нічого гіршого, аніж бути чиєюсь кицюнею! Вони ж просто іграшки для Двоногів! Їсти щось, що навіть на їжу не схоже, ходити до вітру у коробку з піском, навіть назовні визирати лише тоді, коли дозволяють Двоноги? Це не життя! Тут дико — і тут вільно. Ми тут ходимо самі по собі, — він закінчив свою тираду, гордо сплюнувши. — Доки ти не куштував свіжозабитої миші, ти й не жив. Ти коли-небудь куштував мишу?
— Ні, — визнав Рудько, ніби захищаючись. — Ще ні.
— Думаю, тобі не зрозуміти, — зітхнув Сіролап, — ти не народився диким. Від цього все залежить. Треба народитися з кров’ю вояка у жилах, відчути вітер у вусах. Кошенята, народжені у гніздах Двоногів, ніколи не зможуть так почуватися.
Рудько згадав, як він почувався у своїх снах.
— Неправда! — обурено нявкнув він.
Сіролап не відповів. Він раптово завмер, вилизуючи лапу, яка досі ще була піднесена, і принюхався до повітря.
— Я відчуваю котів з мого Клану, — прошипів він. — Тобі треба йти. Вони не зрадіють, якщо дізнаються, що ти полюєш на нашій території.
Рудько озирнувся, дивуючись, звідки Сіролап дізнався про наближення якихось котів. У поривах легенького вітерцю, просякнутого запахом листя, він не вловлював геть нічого. Але шерсть на ньому заворушилася від нетерплячих ноток у голосі Сіролапа.
— Швидко! — знову зашипів Сіролап. — Тікай!
Рудько приготувався шмигнути в кущі, але не знав, у якому напрямку безпечно буде стрибнути.
Він спізнився. Позаду нього хтось нявкнув, твердо і загрозливо:
— Що тут відбувається?
Рудько повернувся і побачив велику сіру кішку, яка поважно виходила із чагарників. Вона була неймовірна. Білі шерстинки обрамляли її мордочку, жахливий шрам прокреслював хутро на плечах, але густа сіра шубка сріблом виблискувала у місячному сяйві.
— Синьозірко! — позаду Рудька Сіролап припав до землі й примружив очі. Він припав до землі ще нижче, коли другий кіт — вродливий, золотавий — вийшов услід за сірою кішкою на узлісся.
— Ти не маєш бути так близько від угідь Двоногів, Сіролапе! — люто прогарчав золотавий кіт, примружуючи свої зелені очі.
— Знаю, Левосерде, пробач, — Сіролап присоромлено розглядав свої лапи.
Рудько взяв приклад із Сіролапа і припав низько до землі, його вушка нервово посмикувалися. Цих котів оточував якийсь ореол могутності, якого він ніколи не бачив у своїх друзів із садочка. Можливо, те, про що його застерігав Ляпко, було правдою.
— А це хто? — запитала кішка.
Рудько здригнувся, коли вона перевела погляд на нього. Її пронизливі очі змушували його почуватися ще вразливішим, аніж він був насправді.
— Він не загроза, — швидко нявкнув Сіролап. — Він не вояк з іншого Клану, просто тваринка Двоногів, з-поза наших угідь.
Просто тваринка Двоногів! Від цих слів Рудько спалахнув, але притримав язика. Пересторога у погляді Синьозірки підказала йому, що вона спостерегла його лють, тож він відвів очі.
— Це Синьозірка, вона провідниця мого Клану! — стиха прошипів Сіролап Рудькові. — І Левосерд. Він мій наставник, тобто він тренує мене, щоб я став вояком.
— Дякую за представлення, Сіролапе, — холодно нявкнув Левосерд.
Синьозірка все ще дивилася на Рудька.
— Ти непогано бився, як для тваринки Двоногів, — нявкнула вона.
Рудько і Сіролап обмінялися збентеженими поглядами. Звідки вона знала?
— Ми спостерігали за вами двома, — вела далі Синьозірка, ніби читаючи їхні думки. — Нам цікаво було, як ти впораєшся з чужинцем, Сіролапе. І ти хоробро на нього напав.
Читать дальше