Эрин Хантер: На волю!

Він облизнувся. Зі свого ліжка відчував пісний запах їжі. Господарі завжди наповнювали його миску, перш ніж лягати спати. Сухий запах геть розвіяв теплі аромати його сну. Але шлунок і справді голодно бурчав, тож Рудько струсив із себе сонливість і побрів через кухню до своєї вечері. Їжа смакувала сухо і прісно. Рудько знехотя проковтнув ще трохи корму. Відвернувся від миски з їжею і пішов геть, протиснувшись крізь котячі дверцята. Він сподівався, що запахи саду повернуть йому відчуття зі сну.

Назовні яскраво сяяв місяць. Рудько прокрадався вздовж доглянутого садочка осяяною зорями доріжкою, всипаною гравієм, відчуваючи під лапами холодні й гострі камінці. Він справив свої потреби під великим кущем із лискучим зеленим листям і важкими пурпуровими квітами. Їх солодкий запах наповнював усе повітря довкола, тож кіт закопилив губу, намагаючись дістати той запах зі своїх ніздрів.

Після цього Рудько всівся на вершечку одного зі стовпчиків огорожі, яка позначала межі його садочка. Це було його улюблене місце, бо звідтіля він міг зазирати і до сусідніх садочків, і в густий зелений ліс потойбіч огорожі.

Дощ припинився. За спиною Рудька коротко підстрижений газон купався у місячному сяйві, але за його огорожею ліс повнився тінями. Рудько витягнув голову вперед, щоб принюхатися до вологого повітря. Його шкіра під товстою шубкою була тепла й суха, але він відчував вагу крапель, які виблискували на рудому хутрі.

Він чув, як господарі востаннє покликали його через задні двері. Якщо зараз до них піде, вони зустрінуть його ласкавими словами, приголублять, візьмуть до себе в ліжко, де він звиватиметься, муркочучи та гріючись у згині чийогось коліна.

Але цього разу Рудько не зважав на голоси своїх господарів і втупив свій погляд у ліс. П’янкий запах дерев свіжів після дощу.

Раптом шерсть на його спині настовбурчилася. Там щось рухалося? Хтось стежив за ним? Рудько вдивлявся у темряву попереду себе, проте не міг нічого вгледіти чи винюхати у просякнутому запахами дерев повітрі. Він сміливо підняв підборіддя, підвівся, потягнувся, вчепившись лапками в куток стовпчика й вигнувши дугою спину. Заплющив очі та ще раз вдихнув у себе запах лісу. Здавалося, він щось йому обіцяє, спокушає його піти вперед, просто у шепітливі тіні. Напруживши м’язи, він на мить припав до поверхні стовпчика. Тоді легко зістрибнув у густі трави потойбіч садової огорожі. Коли він приземлився, дзвоник на його нашийнику задзеленькотів у спокійному нічному повітрі.

— Куди це ти націлився, Рудьку? — нявкнув знайомий голос позаду нього.

Рудько глянув угору. Молодий чорно-білий кіт незграбно балансував на огорожі.

— Привіт, Ляпку, — відповів Рудько.

— Ти ж не збираєшся йти до лісу, правда? — бурштинові очі Ляпка розширилися.

— Лише на оглядини, — пообіцяв Рудько, незручно соваючись.

— А мене ти туди не заманиш. Це небезпечно! — Ляпко несхвально наморщив носа. — Генрі казав, він якось ходив до лісу.

Кіт підвів голову і показав носом на огорожу садочка, в якому мешкав Генрі.

— Той старий жирний котяра в житті не ходив до лісу! — пирхнув Рудько. — Він навряд чи і з садочка виходив, відколи сходив до ветеринара. Усе, що він хоче, — це їсти і спати.

— Ні, справді. Він спіймав там дрозда! — наполягав Ляпко.

— Якщо й так, то це було до ветеринара. Зараз він скаржиться на птахів, бо ті заважають йому куняти.

— Ну добре, — Ляпко продовжував, незважаючи на шпильку у нявканні Рудька. — Генрі казав мені, що там всілякі небезпечні тварини. Здоровенні дикі коти, які з’їдають п’ять кроликів на сніданок і точать пазурі об старі кістки!

— Я лише на оглядини, — нявкнув Рудько у відповідь. — Я ненадовго.

— Тоді не кажи, що я тебе не попередив, — муркнув Ляпко.

Чорно-білий кіт повернувся і перестрибнув через паркан назад у свій садочок.

Рудько сидів у густій траві під садовою огорожею. Він знервовано лизнув плече і замислився: що з пліток, повіданих Ляпком, було правдою?

Раптом його очі помітили рух якоїсь маленької істоти. Кіт дивився, як вона метушиться у кущах ожини.

Рудько інстинктивно низько припав до землі. Лельом-полельом він підповзав до заростів. Прищуливши вуха до голови, широко роздувши ніздрі, незмигно наближався до тваринки. Зараз уже він чітко бачив її, як вона сидить посеред колючих галузок і гризе затиснену в лапках зернину. То була миша.

Рудько похитав задом, готуючись стрибнути. Він затамував подих, щоб дзвоник, бува, не зателенькав знову. Його аж пересмикнуло від захвату, а серце у грудях затріпотіло. Це було навіть краще, ніж уві сні! Почувши раптовий тріск галуззя і хрускіт листя, він аж підстрибнув. Дзвоник у нього на шиї зрадницьки задзеленчав — і миша шмигнула геть, у глибину густіших кушів ожини.