Богдан Лепкий - Крутіж

На збірці остерігав людей, що вони не на легке діло йдуть. «Якщо котрий із вас, — казав, — не почувається на силах або немає щирої охоти, то най залишається у хаті, бо від тих, що підуть зі мною, я вимагатиму послуху й готовності на всяке, хоч би яке небезпечне діло». Але не залишився ніхто і всі як один поклялися стояти при нім кріпко й слухати його безумовно. «А тепер, — кінчив, — доброї ночі вам, панове, спіть спокійно, а завтра, заки сонце зійде, рушаємо в дорогу!»

Нечаїха лежала на постелі, Маруся сиділа на лавці біля неї. Обі, хоч як утомлені, ні на хвилину не заснули. В головах їм шуміло, як на лото-ках у млині. Останніми часами так багато пережили, що заспокоїтися не могли ніяк. Марусі уста не замикалися. Розказувати мала що, Нечаїха слухала її радо, бо Маруся розказувала живо й щиро щебетала, як пташка, випущена з клітки.

Жалувала тільки, що не могла полковниці нічого доброго сказати ні про Чигирин, ні про родину Хмельницьких. Старша сестра Нечаїхи, Катерина Виговська, у небезпеці, бо її чоловік Данило — гетьмана брат, а гетьман тепер поза законом. Юрась на нього наступає, отже він проти своїх рідних сестер стає.

— Не можу подумати, — зітхала Нечаїха, — щоб Юрась моїм ворогом був. Ми його так любили й доглядали в недузі, а знаєш, як він часто недужав і що тоді з ним бувало. Тиміш, так цей палкої вдачі був і до гніву скорий, але Юрась, добряга, м`якосердний і ще до того побожний, мов чернець. Бувало, як зайде до церкви, то хоч волами його звідтіль тягни. Не знаю, що з ним тепер сталося.

— Лихі люди підштовхували гетьманича проти Виговських.

— Та чого ж бо вони від них хочуть? Виговські чесні й добрі, нікому лиха не вчинили. Покійний мій батько так їх обох, тобто Івана й Данила, любив.

У булаві діло, а не в доброті й честі, моя ласкава пані.

— А все ж таки, щоби на когось цькувати, треба мати якусь причину, якісь закиди йому робити. З якими ж тоді проти Виговського вони до Юрася підходять?

— Кажуть пану гетьманичеві, що гетьман Виговський відкопав Богданів скарб і присвоїв собі, а він був наш, родинний скарб Хмельницьких. І з якими дурницями вони не підходять!

— З якими, кажи!

— Говорять, що гетьман Виговський свої коні в мурованій, новій стайні поставив, а пана Юрія у старій стоять.

— Боже ти мій! Навіть такі марниці висувають тоді, як у краю такі великі події збуваються!

— А всьому тому Тетеря винен, він із злих найгірший.

— Не знаю, чому б то Тетеря мав на нас недобрий бути, ми йому нічого злого не вчинили.

— Авжеж, що ні. І навпаки, скільки разів до Суботова приїхав, ви його щирим серцем вітали. Але пан Тетеря на гетьмана Виговського настає, бо булави йому заманулося, і тому вже й вас він у ложці води втопив би. Не люблю я його, страх як не люблю! А ви, пані моя?

— Не маю його за що любити, я від нього здалеку тримаюся, Марусю.

— Страшний. Чорний, як циган. А тими очима, мов свердлами, вертить. Я завжди втікала від нього, бо чула, що до дівчат він дуже-то скорий. Так на них дивиться, як кодкодриль 8 8 крокодил . Скільки разів пригадую собі про смока, що королівну в яскині тримав, то все він мені на гадку приходить. Не дай Бог у його лабети попасти!

Нечаїха мовчала, а Маруся: «Боюсь, щоби він нам ще більшого лиха не накоїв. Кажуть, що доки до нас, до українців, пристав, то вже свою совість таки добре захляпав».

Нечаїха раменами здвигнула: «Не знаю». Вона нерадо про людей лихе слово казала і тепер, щоб відвернути розмову від Тетері, про Бориса спитала. «А ти його любиш, Марусю?»

Дівчина засоромилася. «Або я знаю...»

— А хто ж це має знати, я?.. Борис добрий козак. Не будь його, Бог вість» що було би з тобою і з нами, — додала по хвилині.

Маруся притулилася до Нечаїхи. «Люблю його. І сказати не вмію, як його люблю».

Нечаїха задивилася кудись далеко. А Маруся: «Тітусю, а не гріх так когось любити?»

— Гріх?.. Ні... тільки...

— Тільки що?

— Тільки недобре...

— Недобре? — перестрашилася Маруся і довго свій погляд не спускала із сумних очей Нечаїхи. — Чому недобре?

— Чому?.. Не знаю, як тобі це сказати... Бо...

— Бо що?

— Бо... розлучатися тяжко.

Маруся ще ближче притулилася до Нечаїхи, а тоді вхопила її руки й поцілувала палко.

— Бідні ви, бідні! — і розплакалася.

Нараз хтось ледве чутно постукав у віконце. Маруся побігла й зирнула. «Борис!»

— Чого ж бо він так рано прийшов? — Ще ніч, — дивувалася Нечаїха.

Маруся вибігла з хати, але за хвилину вернулася.

— Боявся, щоб ми не заспали, бо вже наші збираються у дорогу.