Богдан Лепкий - Крутіж

— Не спішись! — остерігав перевізника дворецький.

— Поспіємо.

Коні спотикались на оранці: «Уважай, щоб не пустив на землю!» — гукав дворецький.

— Йому вже не пошкодить, — відповідав перевізник.

— Пошкодить чи не пошкодить, уважай! Бачиш, хлопе який ти! Вчора ниць перед паном падав, а нині кажеш, що не пошкодить. Гарно так?

— Живий живе гадає, пане дворецький, — відповідав перевізник, і всі вони сховалися у мряці.

За ними на ставі гойдалися три. порожні човни, а перед ними бадьоро сидів на своїй сухоребрій коняці пан Валентий Босий-Босаковський. Він міг собі вибрати щонайкращого здобичного коня, хоч би й того, що на нім сам Фалдовський їхав, та не хотів. «Кінь і козак, — казав, — це одно. Мій мені стільки літ вірно служив і тепер мав би я його на зелену пашу пустити? О, ніколи! Звірина — це не патик, панове, вона чує й розуміє, може, краще, ніж не один з людей. Я свому Розинантові кривди не зроблю, не бійсь! — і поплескав сухореброго по шиї. — У Чигирина або в Суботові на стайні тебе поставлю, овес їсти будеш і чисту воду пити, поки обом нам Бог позволить». А сказавши це, чомусь важко зітхнув...

На виднокрузі, як світлячки у вишневім розцвілім саду, мерехтіли трепетливі світельця.

Люди будилися у слобідці.

На краю слобідки в повітці на сіні лежав Фалдовський.

Дворецький рачкував коло нього. Обтулював, обтирав піт з чола і мастями натирав порубане й потовчене тіло.

— Бог ласкав, Бог ласкав! — приговорював. Себе чи хворого потішав?

Фалдовський підняв одну повіку: «Води!»

Дворецький подав повний глечик.

Недужий жадібно притулив до нього спечені уста. Потягнув, йойкнув і повалився горілиць.

— Палить!

— Де? Де? — допитувався вірний слуга, але пан не відповів нічого, лиш рукою, по тілі повів, буцім хотів сказати, що скрізь.

— Бог ласкав, Бог ласкав, перестане, — потішав його дворецький, хоч мабуть, сам своїм словам не вірив. Фалдовський був так порубаний, поколений і побитий, що здорового шматка тіла й домацатися було годі. За всі часи і за всі роки рукою Босаковського дістав.

Мовчки лежав, скривавлений і почорнілий, уже навіть і стогнати не міг.

Як підняв одну повіку, то вона так і трималася, відкриваючи страшне, кров`ю накипіле око. Смішно і страшно якось дивилося воно на світ. Дивувалося, звідкіля тут Фалдовський узявся. Чому він на сіні й соломі лежить, а не на пухах, як звичайно. Повітка, тік, з бальків і кроков павутиння звисає, вікон нема, лиш крізь відхилені двері смуга мутного осіннього світла паде, — що воно все має значити?

— Води! — вистогнав знову недужий.

Дворецький налив собі на пригорщу і закропив пана. Другою обмив йому чоло і скроні. «Бог ласкав, Бог ласкав», — потішав його.

Фалдовський зітхнув, аж йому у грудях заклекотіло, буцім щось обірвалося.

Дворецький пильно подивився на нього, а тоді ухо до грудей притулив: серце ще билося, значить, не вмер.

— Пане мій! Пане! — шепнув йому до вуха, але відповіді не дістав. — Пане! — і тихо.

Якась спізнена муха над головою хворого бриніла. То на ніс йому сідала, то проходжувалася по лобі, хворий ледве помітно кривився. Скоботала його. Дворецький довго відганяв муху. «Може, це душа одного з тих, що його Фалдовський зі світа насильно зігнав? Прийшла тепер і мститься над безборонним у тяжку годину смерті», — погадав собі, і мороз пішов йому по спині.

А муха й далі герцювала по лобі недужого. Дворецький не втерпів. Зачаївся і зловив її у жменю. Наслухував. «Бач, як бринить, мов сердиться! Таке мале, а таке докучливе сотворіння!»

Муха дзикнула ще раз і втихла. «Отак і ми, — думав собі дворецький. — Дошкулюємо один одному, спокою не даємо, аж припадок зачаїться, фать! І вже ми в його жмені. Посердимося ще трохи, а там і заспокоїмося навіки!»

Хотів чоботом розчавити докучливу муху, але боявся, щоб не втекла й наново не почала своїх поганих герців, тому встав і викинув її надвір — нехай собі летить, коли ще може, бо й так недовгий її вік.

А тоді вернувся, сів на стільці і наслухував пильно. «Може заснув, а може у сні й скінчив. Дав би це Бог, щоб не мучився довго».

Фалдовський лежав так тихо й непорушно, що довго треба було вдивлятися в нього і вслухатися, щоб пізнати, що він ще не труп.

На дворі цяпотів дощ. Вітер шумів і кидав крізь відчинені двері сухими зів`ялими листками.

Кілька їх Фалдовському на груди впало.

«Це так замість похоронних вінків, — подумав собі дворецький. — Такий був пан, такий вельможа, усе перед ним трухтіло, а тепер, як Лазар, лежить, аж дивитися прикро. Жив у палатах, а гине в шіпці, не знав, якої їжі й питва забажати, а тепер кілька крапель води, та й ті вливати треба, — Боже мій, Боже!»