Богдан Лепкий - Крутіж

На гадку насувалися спомини з давніх часів, коли він ще у дворі старого пана служив. Фалдовські недавно прийшли на Україну. З дня на день багатіли, з дня на день землю під свою руку горнули, людей садовили на ній і прибутки тягнули. Згодом доньок повивіновували й повіддавали, син на батьківщині залишився. Що то за «панич» був, най Бог боронить і заступить! І сам спокою не мав, і другим не давав. Як не лови, то наїзди, як не дикі бешкети, то суди, процеси, бійки. Пощо він по тих судах їздив, хто його знає, з судів і присудів сміявся, з копних, чи інших, усе одно. На всі свистав. Як він хотів, так мусило бути. На те він шляхтич і пан. На яку жінку або дівчину оком кинув — та вже пропала. Вибирав щонайкращі, вередливий був, най Бог йому простить. Лука йому в нечистих ділах помагав. Ой, не одна їх обох проклинає, а коли б так оцей став, що за гайком мерехтів, спустити можна було, то... І старий перехрестився. «Господи! Велике милосердя твоє!... Аж на останній карк скрутив, на Марусі. А казав я Луці: лиши! Це ж дівчина немалого коліна, виявиться — і буде біда! Не послухав мене. І тепер має за своє. Обидва з Фалдовським поламали собі зуби на тім смачнім шматку».

Сон зморив старого. Сидячи задрімав. Кидався, кивав, як жид на шабасі, аж скотився на сіно і захропів. У сні побачив Суботів і покійного гетьмана. Стояв у сірім жупані біля колоди, на якій голови рубали. Звідкілясь і Тиміш узявся. Загонистий, гарячий, сам пал. «Клякай, старий!» — гукнув. Усім так буде, як не нині, то колись, усім, хто не живе по правді. Клякай!...» «Я не хочу!» — відповів перестрашений дворецький і збудився. Якою ж величною палатою здавалася йому отся повітка.

— Свят! Свят! Свят! — хрестився і шепотів молитву.

Нараз Фалдовський підняв другу повіку.

— Ксавере! — гукнув, — а де я?

Дворецький зірвався на рівні ноги, скочив і припав до панської руки. «Маленький припадочок, ясновельможний добродію мій, пан у двобою ранені».

— У двобою? З ким?

— З Босаковським.

— Шляхтич?

— Так.

— То добре, — а помовчавши хвилину, насилу проговорив: «Твердої... руки... чоловік».

І знову замовк, лиш устами ворушив, буцім щось казати хотів, та не міг, бо сили не було. У грудях йому ніби хтось пилою різав, клекотіло.

Нараз: «Лука де?»

— На замочку остався, — відповів солодко старий слуга.

— Живий?

Дворецький мовчав.

— Живий? — повторив питання Фалдовський.

— Не знаю.

Стрепенувся Фалдовський: «Ніколи не знаєте того, що треба, шельми!» — і, виснажений таким довгим реченням, задеревів.

Якийсь пес приволікся з села й несміливо зазирав крізь двері. Дворецький тупав на його ногою, пес то ховався, то знов голову всував у двері: «Підеш!»

— Лиши! — вистогнав Фалдовський. — Він по моє стерво прийшов... Ще... час.

Дворецький руки заломив: «Щось також пан скажуть. Бог ласкав. Пан видужають. Панові вже краще. Сон поміг».

— Брешеш! — прохрипів Фалдовський. — Не видужаю, знаю, — і грізно подивився на старого слугу.

Вітер дверима хитав, скрипіли.

— Замкни їх.

Дворецький замкнув.

— Ходи тут.

Дворецький підійшов.

— Ближче.

Дворецький ухо майже до уст панові притулив.

Фалдовський насилу викидав з уст відірвані й пошматовані слова: «Нечаєву... я... казав пірвати... На Катерину теж... наставлені сітки... Юрась невдаха... Все Хмелеве кодло мусить пропасти, мусить!.. Чув?»

Дворецький перестрашено дивився у нелюдське страшне обличчя. Старий слуга знав багато гріхів свого пана. Але про його ненависть до Хмельницьких він забув. Чаплинський Фалдовського дядько, Степова Олена і таке інше.., події недавно минулих днів стали виринати з пітьми забуття і в’язатися логічно. Так, так. Фалдовський пересиджував у Чаплинського. Гуляли разом, бенкетували і робили бенкети, аж цілий Чигирин гудів. А потім небіж дядькові помагав добувати прекрасну Олену, вкупі на Суботів напали, Фалдовський на Хмеля засідав у степу. А коли Хмель таки на своїм поставив, довелося утікати. І Фалдовський став ворогом смертельним усіх Хмельницьких на світі... Гак, так... І не лиш їх, а й усього, що в’язалося з ними: Гетьманщини, козаків, булави. З усіма ворогами України накладав, щоб лиш їй вільною не бути. А нині?..

І дворецький тільки раменами здвигнув... Ось до чого ненависть доводить. Добро родиться з любові.

— Бог ласкав, Бог ласкав, — шамкав беззубими устами.

Фалдовський кілька разів хотів щось казати, та не міг віддиху зловити. У грудях, як у казані, гаркотіло. Дворецький знову закропив його водою.